РОЗДІЛ 2
ПЛАНИ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ПО СТВОРЕННЮ ЦЕНТРАЛЬНОАМЕРИКАНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
2.1. Специфіка внутрішньополітичної ситуації та міжнародне становище Мексики в
середині ХІХ ст.
Історія Мексики ХІХ ст., з її внутрішніми перипетіями, могла б бути повчальною
для багатьох країн. Мексика побила всесвітній рекорд за кількістю революцій,
які продовжувалися там майже 60 років. Проте ця тенденція не завадила
мексиканцям зберегти свій суверенітет і добитися все-таки міцної стабільності в
державі.
У результаті війни за незалежність 1810-1821 рр. мексиканський народ поклав
кінець трьохсотрічному іспанському пануванню. У 1824 р. Мексику було оголошено
федеративною республікою, проте здобута дорогою ціною незалежність не принесла
Мексиці корінних соціальних змін у порівнянні з колоніальним режимом. Причиною
цього стало безкомпромісне протистояння двох політичних сил – лібералів, з їх
досить широким спектром поглядів, та консервативного блоку духовенства, великих
землевласників та офіцерства.
Як за соціальним складом, так і за своїми цілями та методами мексиканська
ліберальна партія відзначалася неодностайністю. Перш за все, це виявлялося в
ідеологічних судженнях республіканців: крайні, або як їх називали „пурос”,
запозичивши ряд ідей європейських соціалістів-утопістів, прагнули відібрати в
католицької церкви її численні багатства та створити республіку дрібних
власників; на відміну від революційних домінант крайніх лівих лібералів,
помірковані праві („модерадос”) були за поглядами та переконаннями значно
ближче до своїх однодумців у Європі. Вони опиралися на частину великих
землевласників і чиновників, які сподівалися збільшити свої прибутки за рахунок
аграрних володінь духовенства, і в цілому приєднувалися до антиклерикальної
частини програми „пурос”, втім планували здійснити її шляхом компромісу з
консерваторами, тобто усіляко уникаючи революційних методів протиборства.
Що стосується консерваторів, то вони, поза всяким сумнівом, намагалися усіляко
ідеалізувати колоніальне минуле Мексики, доводячи, що іспанське панування
ніби-то принесло їй мир, порядок і процвітання. Тому не дивно, що всі багаті
іспанці, які проживали в Мексиці, були категоричними прихильниками
консервативної партії, яка вбачала своє першочергове завдання у ліквідації
республіканської форми правління і утвердження в Мексиці монархії на чолі з
іноземним (бажано іспанським) принцом. Проте здійсненню цієї програми
перешкоджали антимонархічні й антиіспанські настрої мексиканського народу, і це
змушувало консервативних лідерів маскувати свої погляди.
Та незважаючи на систематичне „окозамилювання”, серед населення продовжувала
наростати хвиля обурення, це дало консерваторам поштовх до активних дій – в
1853 р. вони вкотре допомогли прийти до влади великому землевласнику, генералу
Антоніо Лопесу де Санта-Анна (який у період з 1833 по 1855 рр. 11 раз обирався
президентом Мексики [123, с. 83]). „Зі своїм талантом до створення планів і до
організації заколотів, - писав про нього американський історик Г. Паркс, - зі
своєю пристрастю до пишних видовищ і гулянок, ... зі своєю легковажністю і
нечесністю він був втіленням всіх тих вад, що найточніше характеризували
мексиканських політиків. Приходячи до влади, він оздоблював себе титулами й
орденами, здійснював брутальне очищення скарбниці ... і падав духом при кожній
поразці. Тому, незважаючи на те, що Санта-Анна чотири рази досягав
диктаторської влади та чотири рази був скинутий, помер він, покинутий і
одинокий, в Мексиці, яка забула про його існування” [154, с. 186]. Тож, мабуть,
не варто дивуватися, що саме цей безкомпромісний авантюрист став лідером блоку
земельних олігархів і церковних ієрархів.
Проте клерикально-консервативна ейфорія з приводу обрання президентом
Санта-Анни тривала недовго. Для ведення боротьби з наростаючим опором населення
і для протистояння політичним опонентам – лібералам, потрібні були кошти, які
мало лише духовенство. Але, як зазначає Паркс, „воно молилося за перемогу
Мексики та влаштовувало релігійні процесії, однак і чути не хотіло про те, щоб
пожертвувати на війну частину своїх грошей” [154, с. 200].
Та в уряду не було іншого виходу, як зазіхнути на церковне майно, що, як і
варто було очікувати, викликало рішучий протест. Духовенство оголосило про
відлучення від церкви та піддало анафемі всіх, хто був причетний до даного
акту. Це незадоволення клерикалів доповнилося ще й підписанням Санта-Анною
договору Гадсдена, за яким він продав США частину мексиканської території, і
вилилося у всезагальне невдоволення існуючим режимом. Цей рух, відомий під
назвою революції Реформи, або Аютли [123, с. 90] (за назвою міста в штаті
Герреро, де на військовій нараді було прийнято рішення про виступ проти
Санта-Анни), переріс у першу після завоювання незалежності демократичну
революцію.
Повстання швидко поширилося на інші штати, і до середини 1855 р. більша частина
Мексики перейшла до рук лібералів. У серпні цього року Санта-Анна втік із
Мексики. М. Шевальє в статті „Мексика до настоящей экспедиции” в журналі
„Светоч” на відміну від Паркса позитивно характеризував диктатуру генерала
Санта-Анни і розглядав як „єдиний притулок для нації, що перебувала в агонії та
прагнула спокою”, а її падіння – причиною хаосу, „який став приводом до
втручання в її (Мексики – Т.К.) справи з боку Європи” [100, с. 69-70].
Варто зауважити, що ключовим питанням революції Аютли було відокремлення церкви
від держави та відчуження церковних володінь. Противники реформістської
діяльності пояснюють його антиклерикалізмом, фанатичною ненавистю до церкви.
Подібними твердженнями духовенство намагало
- Київ+380960830922