Розділ III
програмні засади ТА ДІЯЛЬНІСТЬ
Загальної Української Ради
3.1. Стосунки в українському політикумі під час реформування ГУР (вересень 1914
– квітень 1915 рр.)
Українські політичні діячі Галичини, Буковини і Наддніпрянщини, перебуваючи на
еміграції у Відні, були практично відірвані від рідної землі, проте духовно
зв’язані з нею, ще сильніше відчували біль і горе народу. Тому вони прагнули
ознайомити світову громадськість й уряди європейських держав, передусім
Австро-Угорщини та Німеччини, із “політичною думкою, політичними змаганнями й
політичною волею цілого українського народу” [32, с.356]. Для такого вияву
єдності українських політичних змагань потрібно було, насамперед, консолідувати
всі національно-демократичні сили. Однак в українському політичному середовищі
між представниками різних напрямів не завжди складалися добрі стосунки. Це,
зокрема, виявилося у напружених взаєминах між керівниками
галицько-буковинського політичного проводу і СВУ.
Після прибуття до Відня 5 вересня 1914 р. президія СВУ звернулася із заявою до
Головної Української Ради, зокрема до її голови К. Левицького, про визнання
повноважень членів Союзу. У заяві було зазначено, що обов’язки налагоджувати
зв’язки з ГУР, парламентарною і сеймовою репрезентаціями галичан і буковинців
та з різними іншими урядовцями у справах підросійської України СВУ покладає на
М. Залізняка, О. Скорописа-Йолтуховського і М. Меленевського [186, с.490-491].
Союз відразу відчув вороже ставлення до нього К. Левицького й М. Василька, бо
не хотів, як зазначав В. Дорошенко, “бути слухняним знаряддям в їх руках, а
обидва вони скрізь, де могли підтримували неприхильників і ворогів Союзу”
[52. – 1954. – № 151]. В. Сімович згадував, що М. Василько особливо не
толерував “людей без ранг, без тієї політичної драбини, що її звикли були
проходити політичні діячі в цих краях та ще й з їх “благословенням” та їх
політичною печаткою” [73, с.53].
Передусім члени Президії Союзу О. Скоропис-Йолтуховський і М. Меленевський мали
конфлікт з К. Левицьким через кошти, які виділило Міністерство закордонних
справ Австро-Угорщини Союзові, – 100 тис. корон. Оскільки
О. Скоропис-Йолтуховський і М. Меленевський не були громадянами австрійської
держави, то отримати вказану суму вони могли тільки через голову
парламентського українського клубу К. Левицького. Це підтримало і парламентське
представництво. К. Левицький виділив Союзові тільки 15 тис. корон і лише після
втручання Міністерства закордонних справ видав відповідну суму, після чого
непорозуміння було вичерпане. Водночас Міністерство закордонних справ і
Генеральний штаб Австро-Угорщини висунули вимогу СВУ перенести свою діяльність
у будь-яку нейтральну країну, в якій “дешевше обходиться життя”.
Перенесення осідку президії Союзу з Відня мало політичний підтекст з
відповідними наслідками для поширення українських симпатій в Австрії, яка
загалом толерувала український рух і визнала національну самостійність. Цей
факт могла використати російська преса для контрагітації проти Австрії. Преса
могла представити ситуацію так, ніби його вигнав уряд, у якому Союз бачив свого
спільника у боротьбі проти основного ворога – Росії [2, оп. 1, спр. 13, арк.
33]. У зверненні до Головної Української Ради Союз зазначив, що вимога урядових
представників перенести його осідок за межі Австрії зроблена через клопотання
представників українських парламентських кіл. Тому президія Союзу запропонувала
Раді заслухати звіт про свою роботу і про діяльність ГУР. “Може б зложення цих
двох звітів, – йшлося у зверненні, – дало підставу для утримання між нами і
галицькими політичними чинниками контакту по нашім виїзді поза Австрію, коли не
ми могли, при всім нашім бажанню осягнути його, проживаючи і працюючи в
Австрії” [186, с.494-495].
На вимогу СВУ представники галицької української парламентської репрезентації
перевірили діяльність СВУ від вересня до грудня 1914 р. [2, оп. 1, спр. 13,
арк. 3-26]. Комісія у складі послів Є. Петрушевича, І. Голубовича і
о. С. Онишкевича прийшла до висновків, що СВУ цілком відданий українській
національній справі, працює згідно із своєю програмою, та одностайно визнала
репрезентантів і признала “діяльність Союзу за патріотичну, корисну і без
всякого закиду”. 24 грудня 1914 р. на засіданні Український парламентський клуб
одноголосно затвердив звіт комісії [2, оп. 1, спр. 13, арк. 1-2].
Висновки цієї комісії змусили голову ГУР К. Левицького офіційно внести
формальний протест до уряду проти виставлення Союзу з Австрії як організації,
що має прекрасні стосунки з галицькими українськими політичними колами. Через
кілька місяців Міністерство закордонних справ дозволило членам Союзу залишитися
в Австрії за умови, що вони не даватимуть підстав для “обґрунтованих скарг
австро-русинських кіл та їх парламентного заступництва” [241, с.206].
Брак взаєморозуміння з деякими українськими керівниками не перешкодив загалові
українських політиків і передовим колам Австрії підтримувати із Союзом добрі
стосунки. Серед широких кіл української громадськості діяльність СВУ викликала
схвалення. Багато активних політиків і заслужених громадських діячів – галичан
і буковинців – прагнули скоординувати свої дії із Союзом. Особливо підтримувала
Союз так звана “опозиція”, що протиставляла себе диктаторським замашкам
К. Левицького і М.Василька та не погоджувалася з їхньою лінією.
Опозиція гуртувалася навколо Є.Петрушевича та І.Голубовича, які до “впливових”
кіл тоді не належали. О. Скоропис-Йолтуховський згодом писав: “Завдяки
наслідкам демагогічної основи їх (націонал-демократичної), як і всякої вищої
“демократичної” партії, м
- Київ+380960830922