РОЗДІЛ 2.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ КАТЕРИНИ ЗАРИЦЬКОЇ
2.1. Формування патріотичного світогляду.
Початок ХХ століття був періодом утвердження чи не найголовнішого чинника в
розвитку людства – національного. Саме він впливав на формування нового
покоління. Перша світова війна стала поштовхом до побудови національної
соборної держави на українських землях. В Україні виникненню
самостійницько-соборницьких ідей передувало національно-культурне відродження,
яке, починаючи від доби романтизму, було властиве всім поневоленим народам
Європи, а його рушійною силою став загальносвітовий процес демократизації.
“Весна народів” принесла українцям усвідомлення їхньої національної
окремішності в європейському колі народів. Скасування панщини, піднесення
греко-католицької церкви на рівень інших церков створило сприятливі умови для
розвитку українського національного руху. Розбудова австрійської конституційної
системи та загальна демократизація наддунайської монархії сприяли формуванню
вищих соціально-політичних прошарків серед українців. На зламі ХІХ – ХХ століть
на політичну арену вийшло нове покоління, виховане в дусі “безкомпромісного
українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не
задовольнялися самою культурницькою діяльністю, а хотіли добути для
українського народу всю повноту національних і політичних прав” [247, c. 564]
На базі суспільних течій виникли перші національні партії, що мали конкретні
політичні програми й залучали широкі народні маси до активної політичної
боротьби. У Східній Галичині на межі ХІХ – ХХ століть з’явилися
Русько-Українська радикальна (1890), соціал-демократична (1899) та
націонал-демократична (1899) партії. Остання задекларувала потребу перетворення
соборної незалежної України “в новочасну культурну державу” [285, c. 100 –
106]. За її дійової політичної підтримки відбулося становлення парамілітарних
молодіжних товариств “Сокіл” (1894), “Січ” (1900), “«««Пласт»»»” (1911), а
влітку 1914 р. – двотисячної національної військової формації – Легіону
Українських січових стрільців, на основі якого в листопаді 1918 року були
створені збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки [310, 311]. Хоч
ідея самостійництва не стала політичною основою новостворених партій, вона
міцно проникла у свідомість українських діячів [263, с. 26 – 27]. Численна
плеяда українських інтелігентів розгорнула активну громадсько-політичну та
культурно-просвітницьку діяльність. Серед них – Іван Франко, Михайло
Грушевський, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Олекса Новаківський та інші.
Це був гурт людей, що відзначалися політичною освітою, фаховими знаннями у
різних ділянках, практичним розумом, відвагою та рішучістю [371, c. 351].
Ідею самостійної України активно підтримала молода генерація – українське
студентство. За оцінкою Лонгина Цегельського, нове покоління під впливом
модерних демократичних ідей та новітніх соціальних рухів, з одного боку, і
державницької традиції українського народу, з іншого, об’єднувалося в рядах
організацій, що в майбутньому відіграли вирішальну роль у здобутті незалежності
[372, c. 70].
Родина Зарицьких не стояла осторонь державотворчих процесів. Прадід Катерини
Зарицької – польський шляхтич і лицар гербу “Новіна” – брав участь у польському
повстанні проти Росії в 1863 році, а після поразки втік до Галичини, де
одружився з місцевою українкою, висвятився на греко-католицького священика та
мирно доживав віку в колі своєї великої родини [180, c. 6]. Один із його
молодших синів – Онуфрій (дід Катерини) – пішов слідами батька і став
священиком у с. Новому Селі на Збаражчині. Перед висвяченням одружився з Софією
Слоневською, надзвичайно енергійною жінкою. Разом вони виховали трьох синів –
Мирона, Родіона, який згодом став інженером на залізниці, та Романа [180,
c. 6]. Батько Софії теж був священиком. Варто наголосити, що через подружні
зв’язки родина Зарицьких була споріднена з цілою низкою священичих родин
Галичини, як-от: Моцібовичі, Мандичевські, Яновичі, Габрусевичі, Карпинські,
Барановичі, Слоневські, Зофійовські та інші [180, c. 6]. Сім’ї утворювали
складні кланові структури. Одруження зі священицькими дочками відповідало
соціальним очікуванням, оскільки дівчатка змалечку призвичаювалися до ролі
“їмості”, подібно до того як сини – до ролі священика. Такі шлюби
благословлялися родиною, адже давали можливість плекати духовні, моральні,
матеріальні та культурні надбання української сім’ї.
У ХІХ – на початку ХХ ст. серед українського населення Галичини провідну роль
відігравало саме духовенство. Поступово греко-католицька церква стала ідейним
натхненником боротьби України за незалежність [306, c. 477]. Поряд зі шляхтою –
нащадками княжих, козацьких чи польських благородних родів – важливе місце
посідали греко-католицькі священики, які репрезентували місцеву українську
еліту. Вони були чи не єдиними освіченими людьми, які проповідували Боже слово,
проводили громадсько-просвітницьку роботу українською мовою. У “Книзі пам’яті
Галицького району” описано суспільно-просвітницьку діяльність в галицьких
селах, яку ініціювало і провадило переважно греко-католицьке духовенство [231,
c. 75 – 86]. Дід Катрі, о. Онуфрій, при освяченні народного дому на Збаражчині
виголосив промову, яку закінчив словами: “Це тут кузня, в якій маємо кувати
кращу долю нашій Україні” [180, c. 7].
Родина була головною інституцією, визнаною і підтримуваною традиційним укладом
життя. Через те родинні зв’язки були сильними й до обов’язків перед членами
родини ставилися серйозно [258, c. 53]. Так, Софія Зар
- Київ+380960830922