РОЗДІЛ 2
ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В ОСВІТНІЙ СИСТЕМІ УСРР
2.1. Становлення дошкільного виховання в освітній системі
Становлення і розвиток дошкільного виховання у республіці у 1919– 1933 роках
своїм корінням сягає у період, який охоплює кінець XIX– початок XX століття,
коли в українських губерніях Російської імперії з’являються перші заклади
суспільного дошкільного виховання дітей. Напередодні 1917 року, за різними
джерелами, кількість їх коливалась від 20 до 47 [1,с.9]. Для прикладу
зазначимо, що всього у Російській імперії налічувалось близько 250 дошкільних
закладів, переважно дитячих садків, які існували на кошти батьків і благодійних
організацій. Центром дошкільної справи в Україні був Київ, де в цей час діяли:
Товариство народних дитячих садків, Фребелівське товариство та інші
ліберально-філантропічні організації, які ставили за мету боротися з
бездоглядністю дітей [2,с.37]. Виховання дошкільнят у цих закладах зводилося до
харчування, навчання елементарним навичкам праці та нормам поведінки у
колективі. Дитячі заклади були переважно двох типів: платні для заможної
частини суспільства і безплатні, так звані народні, для дітей з бідних сімей,
які цілком або частково утримувались на кошти згаданих вище організацій
[3,с.103].
Дошкільні заклади першого типу ставили за мету доповнювати сімейне виховання і
часто влаштовувались при гімназіях як підготовчі групи. Платня за виховання у
таких закладах була досить високою, і, як наслідок цього, вони були добре
облаштовані і працювали у них тільки кваліфіковані педагоги. Дошкільні заклади
другого типу перебували у скрутних матеріальних умовах, а тому, здебільшого,
існували не як стаціонарні, а як сезонні дитячі садки, майданчики і притулки
для дітей молодшого шкільного віку.
У серпні 1917 року у складі утвореного Центральною Радою Генерального
секретаріату освіти був організований відділ позашкільної освіти і дошкільного
виховання. Таким чином, вперше в Україні, суспільне дошкільне виховання
фактично увійшло до державної системи освіти, що мало велике значення для його
розвитку у подальші роки. Очолила дошкільний відділ Софія Русова, відома
українська громадська діячка і педагог [4,с.15]. Переважна більшість заходів,
проведених у роки національно-демократичної революції в Україні для розвитку
дошкільного виховання, пов’язані з її ім’ям.
У січні 1918 року департамент позашкільної освіти і дошкільного виховання
Міністерства освіти УНР підготував „Регламент дитячих садків” - проект
офіційного документу стосовно дошкільництва. У ньому зазначалося, що всі діти
від трьох років мають ходити до дитячого садка або захистку. Ці заклади повинні
бути безплатними і організовуватись на кошти земського та міського
самоврядування [5,с.25]. На думку організаторів, суспільне дошкільне виховання
повинно було стати обов’язковим і безкоштовним. Проект „Регламенту дитячих
садків” було вміщено у збірнику „Організаційні поради в справі позашкільної і
дошкільної освіти” поряд з іншими матеріалами, зокрема, з планом улаштування
дитячих садків і літніх майданчиків [6].
Ще одним кроком у становленні суспільного дошкільного виховання як
рівноправної ланки системи народної освіти, стала ухвала на початку 1919 року
Радою Міністрів УНР Закону „Про надання прав державної служби співробітникам
позашкільної освіти і дошкільного виховання” [7,с.34-35]. Згідно з цим законом,
дошкільні працівники (завідувачі відділами, інструктори різних рівнів,
керівники дошкільних закладів) прирівнювалися до відповідних категорій
працівників початкової, середньої і вищої школи.
Таким чином, короткий період існування УНР позначився певними кроками в галузі
суспільного дошкільного виховання. Воно увійшло до державної освітньої системи;
були розроблені теоретичні засади створення українського національного дитячого
садка.
З перемогою радянської влади питання дошкільного виховання посіло своє місце у
загальній системі розвитку освіти, яку почали впроваджувати більшовики спочатку
у промислових регіонах у 1919 році, а потім і на усій території УСРР. Згідно з
партійною програмою та рішеннями радянського уряду, виховання дітей, починаючи
з наймолодшого віку, повинно було стати повністю прерогативою суспільних
органів виховання. Якщо у РФСРР провідниками цих ідей були, насамперед, такі
партійно-державні діячі, як В. Ленін, Н. Крупська, О. Колонтай, то в Україні
прихильником нової педагогіки став Г. Гринько – нарком народної освіти УСРР.
Під його керівництвом була розроблена концепція радянської системи освіти та
виховання підростаючого покоління в УСРР. Згідно з нею, сім’я не могла бути
центром виховного процесу, оскільки він вважав, що в Україні відбувалася
деградація традиційних сімейних основ і виховання дітей відбувалося під впливом
вулиці [8].
На початку 20-х років відбувалось інтенсивне створення державних і
громадсько-суспільних закладів виховання. Це зумовлювалось наступними
чинниками:
по-перше, економічна розруха в Україні на початку 20-років внаслідок першої
світової, а пізніше й громадянської воєн, прирекла понад один мільйон дітей на
голодну смерть [9,с.29]. Державні органи вимушені були взяти на себе певні
зобов’язання по забезпеченню харчуванням та вихованням знедолених дітей;
- по-друге, державне дошкільне виховання мало відповідати основним положенням
радянської концепції освіти, тобто повній заміні усіх навчальних та виховних
закладів дитячим будинком [10,с.26-28].
по-третє, спостерігалось залучення жінок до сфери суспільного виробництва і
сім’я поступово втрачала можливість повністю виховувати дітей [8,с.12];
по-четверте, відбувалась руйнація старої дореволюційної
- Київ+380960830922