Розділ 2
КОГНІТИВНО-СЕМАНТИЧНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЧАСУ
В НІМЕЦЬКОМОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ
2.0. Вступні зауваження
Метою цього розділу є вивчення когнітивно-семантичної своєрідності категорії
часу в сучасній німецькій мові. При цьому логічно відштовхуватися від
припущення про наявність деяких специфічних рис у сприйнятті та відтворенні
часу в німецькомовній спільноті у зв’язку з особливостями її історичного,
культурного і суспільного розвитку. Для реалізації цієї мети видається
доцільним розв’язання таких завдань: з’ясування національно-специфічних
способів концептуалізації часу в німецькомовній картині світу, встановлення
алгоритму метафоризації часу та опис її основних когнітивних моделей, а також
аналіз інвентаря засобів аранжування часу в німецькій мові.
У плані розв’язання цих завдань ми спираємося на принцип антропоцентризму, який
передбачає вивчення мови в аспекті теорії діяльності [5; 46; 96; 150; 48; 91;
1; 78; 64], основною фігурою якої виступає мовленнєва особистість, що завжди
сприймає довкілля у вигляді певної просторово-часової даності. При цьому під
антропоцентризмом ми розуміємо спосіб усвідомлення людиною себе в центрі буття,
де в кожному конкретному моменті часу її позиція визначена конкретним
простором. Розглядаючи час як “олюднену” категорію, когнітивна лінгвістика
виходить із того, що він пере- і проживається людиною у зв’язку і відповідно до
подій, якими він наповнюється.
Не менш важливим моментом в аналізі часових значень, відношень і смислів є
етноспецифічний компонент вербальної діяльності, який власне й накреслює
контури тієї неповторної картини світу, що характерна для носіїв тієї чи іншої
мови. Дослідниками неодноразово підкреслювалося, що ландшафт, середовище й
умови проживання мають вирішальне значення при формуванні МКС [2; 51; 85; 99;
137; 130; 134; 164; 203; 292].
З огляду на те, що система мови задає кут зору, під яким людина бачить довкілля
і відповідно до цього визначає своє місце в ньому [142, с. 261; 161, с. 174],
однією із дослідницьких домінант цього розділу стають засоби вираження часових
концептів. Відштовхуючись від думки про те, що МКС конституюється насамперед
номінативними одиницями – лексемами й стійкими виразами, що фіксують
етноспецифічну дискретизацію дійсності [127, с. 6], слід приділити більше уваги
саме лексичним показникам (індексам, маркерам, індикаторам, конкретизаторам,
хронолексемам) часу, тоді як граматичним засобам можна відвести роль
додаткового і/або допоміжного чинника.
2.1. Концептуальне поле часу
Когнітивна наука звертає особливу увагу на розуміння часу буденною свідомістю,
задаючись питанням про те, що зі сприйманого органами чуттів слугує базою для
формування його концептуальної бази. Важливим при цьому є той факт, що людина
пізнає світ у всій його онтологічній суті – світ, яким він є. Категорію часу
відносять саме до тих онтологічних сутностей [90, с. 4; 91, с. 10; 124, с.
108], за допомогою яких індивід структурує й концептуалізує свій позамовний
світ.
Категорія часу складалася як категорія природна, а це значить, по-перше, що в
її підвалинах ще повинно зберегтися певне чуттєве начало, а, по-друге, що вона
розвивалася згідно з принципам фамільної подібності [90, с. 11]. ‘Час’ із
когнітивної точки зору є феноменом перцептуальним, тобто суб’єктивно
переломленим нашою свідомістю [182, с. 63]. Саме розвиток свідомості та
самосвідомості дозволяє людині осмислено сприймати довкілля, а себе – як його
частину, як точку взаємодії його координат. Отже, для опису часових відношень
релевантною є не тільки об’єктивність часу, але й характер та умови його
сприйняття, а також положення спостерігача (мовця).
Із цих міркувань випливає, що категорія часу не може бути зведеною до свого
суто фізико-геометричного прообразу (“чистої тривалості” за Ньютоном), бо
буденна свідомість не здатна змалювати образ часу по-науковому. Більше того,
навіть суб’єктивно-ідеалістичні теорії, як підмічає О.С. Кубрякова [90, с. 11],
трактують час не просто як тривалість, а як форму рефлекторного впорядкування
дійсності, яка має чуттєве начало в баченні явищ, процесів і станів.
Часові рефлексії людини (часова квантифікація життєвого світу) є досить
розгалуженими. Вони реалізуються в одиницях виміру, які вона використовує в
своїй життєдіяльності (рік, місяць, день, година), у позначеннях періодів життя
(дитинство, юність, зрілість, старість) чи віку (молодий, похилий) тощо. Ці
явища окреслюються людиною шляхом абстрагуючої діяльності, що приводить до
формування понять та ідей, пов’язаних з астрономічними спостереженнями й
культурними умовностями.
Доведено, що часові поняття виникають у ході переосмислення первісних
просторових концептів, а часові відношення вибудовуються у свідомості людини за
просторовою схемою як узагальнення спостережень за змінами [113, с. 13-25], а
також у своєрідній етапності при освоєнні мови дитиною (із усього розмаїття
темпоральної лексики першими починають освоюватися прислівники, причому
прислівники місця з’являються в мові дитини раніше, ніж часу [85, с. 63]).
Цей і подібні факти М.Ф. Мурьянов екстраполює на розвиток індоєвропейського
мислення, вважаючи, що слова, які спочатку виражали просторові відношення, на
певному етапі глотогонічного процесу були пристосовані для вираження й часових
відношень. Він наголошує, що прямолінійність руху часу не слід розуміти так,
начебто прямолінійним є сам час і що він є чимось об’ємним [109, с. 55]. А.В.
Кравченко звертає увагу на кореляційну природу часу і простору, вважаючи часові
структури “уявленнями простору як послідовно сполучених сфер сущого” [85, с.
66]. Згідно з М.В. Нікітіним, аксі
- Київ+380960830922