РОЗДІЛ 2
СЛОВ'ЯНО-ГЕРМАНСЬКА МІЖМОВНА ВЗАЄМОДІЯ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПІВНІЧНОНІМЕЦЬКОЇ ТОПОНІМІЇ
2.1. Специфіка слов'яно-германської лексичної взаємодії в історичному розвитку
Давня слов'яно-германська мовна взаємодія до середини 60-х рр. ХХ ст. розглядалася як лексичні запозичення із германських мов у слов'янські. Інша точка зору - слов'янські лексичні проникнення у германські мови - залишилася поза увагою досліджень. Причина, яка заважала розгляду германського лексичного матеріалу з метою вивчення можливих запозичених до нього слов'янізмів, на нашу думку, пояснюється традиційними трактуваннями щодо прямої залежності від культурного впливу одного етносу на інший. А оскільки серед більшості науковців раніше панувала думка стосовно цілковитої гегемонії германців у Центральній та Східній Європі, то подібний розгляд германського лексичного матеріалу не мав місця. Хоч зрозуміло, що якщо відбувався процес переходу слів із однієї мови - германської - в іншу - слов'янську, то, безумовно, відбувався і зворотній процес. Історію слов'яно-германської лексичної взаємодії давньої пори потрібно розглядати в умовах наявності територіальної суміжності проживання слов'ян і германців у період їх спільного мовного існування. Пошуки відповіді відносно заселення території біля Балтійського моря протослов'янами (термін вжито вперше Б.В. Горнунгом [29, с. 5]. - підкреслено нами. - М.Н.) надали можливість дослідникам локалізувати слов'янські поселення у басейні річок Вісли та Одри в ІІІ-ІІ ст. до н. е. [36, с. 9-47; 55, с. 145-149; 156, с. 4-9; 157, с. 59; 180, с. 148-149; 319, с. 5-6], а дещо пізніше розв'язати проблему етногенезу та глоттогенезу слов'янських народів. Гіпотеза стосовно вісло-одрської локалізації слов'ян та їх пошуків на теренах північно-західного ареалу з'явилася у працях польських археологів (Ю. Костшевського, Л. Козловського) та лінгвістів (Я. Розвадовського, Т. Лер-Сплавінського, М. Рудницького) [91; 92; 93; 102; 189]. До середини ХХ ст. дослідники намагалися окреслити ранню слов'янську територію шляхом інтерпретації назв річок. У середині минулого століття науковці почали дотримуватися думки, що "локалізація тих чи інших етнічних об'єднань встановлюється традиційно за допомогою ідентифікації мовної приналежності гідроніміки" [102, с. 18], тому що тільки топоніми мають унікальну особливість бути прив'язаними до певної місцевості з абсолютною точністю та характеризуватися "незвичайною живучістю" [94, с. 28]. "Там, де зосереджувалася гідроніміка певної мови, там і розташовувалися поселення тих чи інших племен. Одночасно у районах зосередження такої гідроніміки часто відбувалися міграції усередині етнічних груп", - писав В.В. Сєдов [189, с. 27]. А "ономастика має більше шансів на успіх у розв'язанні проблеми етногенезу, ніж, наприклад, історія чи навіть мовознавство" [149, с. 5], "оскільки тисячолітня мовна еволюція у межах слов'янських діалектів звела нанівець, розчинила оригінальні мовні особливості окремих племен, і ми можемо лише здогадуватися про ці мовні відмінності" [228, с. 17]. Звернення до даних археології дозволяє показати можливості, які відкриваються за умови багатоаспектного вивчення як лінгвістичних, так і історичних процесів. Археолог В.В. Сєдов [189, с. 62] вважає, що давньоіндоєвропейська гідроніміка могла бути залишена з кінця ІІІ - початку ІІ тисячоліття до н. е. племенами шнурової кераміки. В археологічних розвідках інших науковців також піднімалось питання етнічної інтерпретації археологічних культур (М.І. Артамонов, Л.С. Клейн [4], Ю.В. Кухаренко [89; 90], Б.О. Рибаков [180], І.П. Русанова [185], П.М. Третьяков [225]). Проблему археологічних обґрунтувань давніх праслов'янських топонімних об'єктів необхідно вважати, як ніколи, актуальною, тому що археологи точно знають [149, с. 6], що доведеність тієї чи іншої гіпотези залежить від доведеності безперервної спадковості культури [226, с. 10] на будь-якій території. В.П. Петров [156, с. 8-9] зазначав, що два слов'янські племені - лугії та венеди - в І-ІІ ст. до н. е. жили в Надвіслянні. В останні періоди неолітичного віку (тобто наприкінці ІІІ ст. до н. е.) території від басейну Ельби й балтійського узбережжя до кордонів середнього басейну Дніпра займали племена так званої культури шнурової кераміки, які нашарувалися на давніші поселення племен так званої культури гребінчастої кераміки (те саме 180, с. 150, с. 221-222; 225, с. 25, с. 33; 226, с. 181]). Більшість досліджень - як археологічних [180; 188; 189], так і лінгвістичних [191; 319] - посилаються на свідчення античних авторів стосовно розселення германських та слов'янських племен в ареалі пізнішої пшеворської культури. Як стверджують дослідники, на картах античних джерел (на картах Птолемея) концентрується значна кількість невідповідних даних саме на тих географічних точках, де прийнято шукати прабатьківщину слов'ян. Відомо, що за географічними розміщеннями топонімів можна визначити панівні етно-мовні відносини на цих територіях у ті часи. Усі карти Клавдія Птолемея у будь-якому конкретному топонімному (гідро-оро-ойко-хоронімному) контексті свідчать про географічну ситуацію у її номінативно-локалізаційній інтерпретації. Гідронімна інформація карт Птолемея щодо Сарматії ділиться на дві частини - меотидо-припонтійську (відому ще з "Історії" Геродота) й венедо-сарматську. Варто підкреслити, що Германія римських авторів, як і Скіфія Геродота, являла собою не мовно-етнічну, а територіальну єдність [149, с. 18-54]. Тому племена, які вважалися германськими, не завжди можна зараховувати до германської етно-мовної групи. Так, Б.О. Рибаков зауважував, що грецькі й римські автори, які писали про венедів, не помічали жодних відмінних рис між західною та східною частинами предків сучасного слов'янства [180, с. 227]. Наприклад, Йордан не називав плем'я "слов'янами", а іменував його - венетами. Тому на прикладі слов'яно-германських зв'язків дані топоніміки змушують в іншому ракурсі дивитися на відомі речі, оскільки "для давніх народів уся топонімія була прозорою і умотивованою, т