РОЗДІЛ 2
ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕАЛІСТИЧНОГО НАПРЯМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.
Реалізм як творчий метод відображення соціальної дійсності виник в середині ХIХ ст. Його поява була зумовлена двома головними чинниками: внутрішніми закономірностями розвитку художнього способу пізнання людини і суспільства та зовнішніми обставинами - формуванням капіталістичного ладу. Обидва чинники тісно між собою пов`язані, тому що буржуазний тип соціальної цивілізації можна розглядати як результат попередніх тенденцій в історії людства, тенденцій, які включали у себе не тільки матеріальну, але й духовну сферу.
Мистецтво і література як один з його різновидів, в усі часи виконували важливу соціальну місію, сприяючи духовному самопізнанню та самовдосконаленню суспільства. Така місія, природно, вимагала від митців постійного удосконалення засобів відтворення реалій навколишнього середовища з його проблемами, ідеалами, протиріччями. Перманентне оновлення естетичних принципів покликане було, зрештою, посилити вплив художнього слова на суспільство, на його неухильний рух до ідеалів добра, краси та справедливості.
В період абсолютистських монархій ХVII-ХVIII ст., час, коли феодальний лад досяг найвищої фази розквіту, в європейській (в тому числі в російській та українській) літературі запанував класицизм, головною ознакою якого визнавалося наслідування античних зразків. В творах літератури класицизму (Расин, Корнель та ін.) герой підпорядковував всі свої думки, почуття, вчинки ідеї служіння державі та монархові як її уособленню. Все особисте повинно приноситись у жертву інтересам держави. Ієрархічно побудоване середньовічне суспільство трималось, як відомо, на складній мережі сеньйоріально-васальної залежності, в основі якої лежала ідея вірності клятві і непорушності станових обов`язків, які мали божественну санкцію. Тому класицистичні персонажі якраз і зображували благородних представників своєї доби. Цінність людини визначалася тим, як вона виконує покладені на неї обов`язки і служить інтересам держави. Персонажі класицистичної трагедії чи оди виступали рупором ідеологічних настанов, вони не живуть, а виголошують правильні (позитивні герої) або неприйнятні (негативні особи) формули. Розуміння дійсності класицистами мало умоглядний, метафізичний характер, коли факти й явища життя, препаровані естетикою класицизму, вважалися незмінними, не вартими уваги без привнесеної зовні ідеї. Тим не менше класицизм в цілому був необхідною і закономірною стадією в історії літератури. Він утвердив в останній принципи високої громадянськості, патріотизму, обов`язку перед суспільством, а також важливості рівняння на ідеали. Певним чином до естетики пізнього класицизму належать художні твори просвітителів (Дідро, Руссо та ін.), щоправда, в ідеологічному сенсі опозиційні програмам класицизму.
Наступний крок у художньому освоєнні світу був зроблений на межі ХVIII- ХIХ ст. Просвітителі будували свої теорії щасливого майбутнього, використовуючи модель абстрактної людини з її природними правами і потребами. Проте вже перші наслідки американської та французької буржуазних революцій, ідеологи яких взяли на озброєння чимало просвітительських гасел, свідчили, що у соціальній практиці слід керуватися очікуваннями конкретної, живої особистості, а не абстрактної її моделі. Розчарування першим, надзвичайно важким перехідним від феодалізму до капіталізму етапом привернуло погляд інтелектуалів, в тому числі письменників, до людини, її індивідуальності, світу почуттів та мрій. До всього цього додалось і розчарування штучними персонажами класицистичних творінь. Час вимагав нових художніх відкриттів, нової естетичної системи. Соціальний запит знайшов відповідь з боку мистецтва у таких творчих методах, як сентименталізм та романтизм.
Сентименталізм вважав основним завданням літератора показ емоційного світу людини, зразки доброчесності на тлі безперервної боротьби добра із злом. Твори представників сентименталізму (А. Прево, Ж. Грез, Л. Мерсьє, М. Карамзін та ін.) просякнуті ідилічністю, наївністю, однак справляли на читачів невиправне враження щирим співчуттям до страждань, переживань, радості, кохання і т. ін. героїв. Тим самим мислячій особистості Просвітництва протиставлялась чутлива та неповторна особистість сентименталізму [90, 230].
Романтизм - явище також кінця ХVIII - перших десятиріч ХIХ ст. Цей культурно-філософський і літературний напрямок зберігає властивий сентименталізму акцент на особистості та її чуттєвості. Більше того, романтична естетика зробила чуттєвість своїм фундаментом і постулювала обов`язок авторів звертатися не до розуму, а до серця читачів. Незважаючи на це, романтизм мав суттєво відмінні риси порівняно з сентименталізмом. Теоретики романтизму, зокрема Ф. Шлегель, наголошували на тому, що поезія має бути специфічним коментарем до філософії, а мистецтво стати наукою, як наука - мистецтвом. Вони наполягали на тому, що літератори повинні не відображати (чи копіювати) дійсність, а подавати думки людей про оточуючий світ, передусім - соціальне середовище. Романтики вперше поставили завданням мистецтва змальовувати як історичний, так і національний колорит обраних сюжетів і персонажів (Ф. Шатобріан). Суть романтичної поетики точно сформулював В.Г. Белінський: сфера романтизму - "таємничий грунт душі і серця, звідки підносяться всі непевні прагнення до кращого та величного, намагаючись знайти собі задоволення в ідеалах, створюваних фантазією" [83, 146].
Безсумнівною заслугою романтиків слід визнати, на думку Д. І. Чижевського, те, що відкидаючи "традицію раціонального пізнання, романтики починають помічати та відшукувати в різних сферах буття внутрішні суперечності, антитези, ,,протиріччя"; може, найбільша їх заслуга, що вони помітили такі внутрішні протилежності в людині, в історичному процесі і в соціальному бутті. Такі протилежності не унеможливлюють тісного зв`язку між різними сферами, якого охоче шукає романтика. Це шукання привело романтиків до важл