РОЗДІЛ II. СОЦІОФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ НА ПІДГРУНТІ ЕТНОРЕГІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Духовно-ціннісні виміри, зміст і структура національної суспільної свідомості
Формування української національної свідомості, як свідчить проведений історико-філософський аналіз, має не абстрактне значення самодостатнього прояву "факту для себе". Це, перш за все, духовно-практичне визначення українського народу на рівні суспільної свідомості модернової нації, а також гостра необхідність побудови сучасної національної держави. Тільки подібна держава буде в змозі проводити "сильну політику" від "сильної" культури і "сильної" економіки.
Формування "традиційних держав" відбувалося як створення "політичної державності", а це потребувало формування політичної свідомості народу, а з нею - централізованої влади, політичних інститутів з відповідною політичною діяльністю. Головним важелем проведення державної політики було і є застосування методів насильства як до свого населення, коли воно не підкоряється політичній владі, так і, ще більшою мірою, вдається до народів інших країн і держав. Вихідна концепція, що виправдовує подібний підхід: "людина - це політична тварина" (за Арістотелем) і тому вона потребує панування над іншими, щоб над нею володарювали, а в разі незгоди - відкритого насильства над супротивником аж до повної руйнації опозиційних сил. Проголошена на Заході доктрина "правових держав", "тріумфу демократії", "західної ідеї" і "західного лібералізму", за Ф.Фукуямою, мало в чому змінила політично-суспільну ситуацію. "Кінець історії" не стався, і постіндустріальні суспільства як і інші, не вступили в "постісторичний період" свого існування [262; 134, 148]. Вже С.Хантінгтон з 1993 року почав прогнозувати "зміщення балансу цивілізацій", "зіткнення цивілізацій" і "цивілізаційні війни" стосовно ліній "розлому цивілізацій" та вести мову про "динаміку війн щодо ліній розлому" [268; 432-443]. Що й відбулося на наших очах у Західній Європі на Балканах та на Ближньому Сході між США та Іраком. Можливість повторення подібних подій самоочевидна. Проголошені на Заході декларації про формування у розвинених країнах "громадянських суспільств" - це не більше як декларації, за якими дуже мало філософського осмислення і ще менше практичних дій стосовно "деполітизації" суспільства і створення дійсної "держави - суспільства", безпосереднього громадянського самоуправління і самоврядування. С.Хантінгтон стверджує, що для цього потрібна "культурна перебудова структури глобальної політики", проведення зовсім нової "політики ідентичності" (транскультурної та етнокультурної ідентичності, а потім транснаціональної ідентичності за нашою концепцією) з метою "підйому цивілізаційної самосвідомості" націй і народів, створення соціокультурного "порядку цивілізацій" [268; 185-237, 432].
Для цього існуючі держави повинні внутрішньо перебудуватись, провести необхідні "артикуляції політики" в системі "політичної екології" за утвердженням неполітичних держав". Подібна держава (ще за Е.Дюркгеймом) репрезентує себе як свідомість нації ("держава як свідомість нації"), громадянське суспільство "відділяється" від держави, а держава представляє громадянське суспільство аж до значень "суспільство без держави" [115; 295, 343]. Але це уможливлюється тільки на тлі національної етнокультури, через особисту, групову та етнічну ідентифікацію "субстанціалізованих людських груп, коли вони набувають ознак "держави як свідомості нації", а держава "виступає не як аппарат чи знаряддя, а як колективний виразник вимог закону" [115; 344, 394]. Цей закон конституціюється самою культурою життєдіяльності нації, а національне буття суспільства відтворюється в суспільній національній свідомості, якщо вона має відповідний "духовний простір" для свого розвитку за нашою концепцією. "Духовний простір" ідеального буття розширює і "соціальний простір" суспільства, континуум його суспільного буття, і воно переживає якісно новий стан "відкритого суспільства", за К.Поппером. На місце суспільної ідеології приходить "соціологія знання" [194; 245], а на місце соціальних інтересів приходять "когнітивні інтереси", за Ю.Хабермасом. Сучасні суспільні протиріччя виникають не як виключно соціально-класові, а як "фундаментальне протиріччя" між двома сферами людського буття - між "суспільною системою" і "життєвим світом" людини. Тобто, між "системним світом" зовнішньої необхідності, анонімних і деперсоніфікованих відносин економічної і державної діяльності і "екзистенційним світом" повсякденного життя людей, їх безпосередніх "горизонтальних" комунікацій (серед друзів, у сім'ї, на роботі), між символічним світом "соціального суспільства" і реальною культурою "повсякденної практики" [232; 60]. Вона формується на рівні "когнітивної філософії" і "когнітивної психології", "бажання збагнути" і зрозуміти "практичні істини" в процесах "інформаційного вибуху", а з цим - досягнути релевантності, обґрунтованості і необхідного "коннекціонізму" (зв'язку з "системним середовищем) у соціальній поведінці [2; 15, 24, 39-42].
Заміщений "соціальний інтерес" у модусі "когнітивного інтересу" до символічного світу "соціальної системи" і до реального "світу життя" постає як звільнення людини від ідеологічних пут за допомогою "критичної рефлексії". Це технічний когнітивний інтерес (зумовлений необхідністю контролю над зовнішнім довкіллям); практичний когнітивний інтерес, який полягає в заглибленні інтерсуб'єктивного порозуміння людей ; емансипаційний когнітивний інтерес звільнення від об'єктивних сил та обставин "викривленої комунікації". В аспекті історико-критичного розуміння соціальних процесів суспільного розвитку, за Ю.Хабермасом, він робить значний крок уперед, коли "намагається показати існування особливого типу раціональності, сутність якої складається не з управління, а у "взаємному розумінні" [227; 777]. Це те, що в українській національній культурі відоме як "злагода", "порозуміння" і що виходить за межі громадянського
- Київ+380960830922