РОЗДІЛ 2
ЕПІСТЕМІЧНА МОДАЛЬНІСТЬ ТА ФОРМУВАННЯ МЕТАДИСКУРСУ
2.1. Лінгвістичний статус поняття 'метадискурс'
У 90-х роках ХХ століття в науковий обіг увійшов термін метадискурс, ідентичний поняттю мовної аргументації, з яким зараз асоціюються дослідження з прагматики науково орієнтованих текстів: підручників для шкіл та вищих навчальних закладів, курсових робіт, дисертаційних досліджень, наукових та науково-популярних статей, доповідей, монографій - а також інших жанрів, де аргументація відіграє вирішальну роль для досягнення риторичних завдань. До метадискурсу відносять ті аспекти тексту, які експліцитно організують повідомлення або виявляють авторську позицію стосовно віртуального читача (reader-in-the text) чи змісту. Метадискурс - це мовна та риторична маніфестація мовця в тексті, яка може набувати ролі переконування та аргументації [171, с.438], оскільки передбачає здійснення мовних виборів, визнаних прийнятними відповідно до епістемологічних та культурних цінностей певної спільноти. Метадискурс може розглядатися як тип риторичної діяльності, що сприяє інтерпретації тексту через маркування його референційної організації (локальна, епізодична, глобальна зв'язність) чи тематичної (цитати, алюзії). Крім того, формування дискурсу повинно враховувати інтерактивний фактор, який встановлює належний професійно орієнтований баланс у позиції автора між його компетентністю та загальним дисциплінарним фондом наукової спільноти, тобто баланс між певністю та обережністю при викладі матеріалу. Таким чином, метадискурс являє собою набір конвенційних риторичних стратегій, орієнтованих як на достовірність змісту, так і на зв'язок з потенційною аудиторію.
Прототипом цього новітнього поняття виступив аналогічний термін, метатекст, який був використаний А.Вежбицькою (1978) в роботі, присвяченій інтерактивній природі повідомлення. Суть її міркувань полягала в тому, що: "Висловлювання про предмет може бути переплетене нитями висловлювань про самі висловлювання. В якомусь сенсі ці ниті можуть зшивати текст про предмет у щільно спаяне ціле високого ступеню зв'язності. Іноді вони саме для цього і призначені. Проте самі метатекстові ниті є чимось стороннім і неприроднім. [...] На те, що двоголосся може бути присутнім у монологічному висловлюванні, давно звернув увагу Бахтін. І хоча він мав на увазі не такі ситуації, які тут розглядаються, для нас є надзвичайно важливими його слова [22, с.404].
Тепер спробуємо детальніше оцінити лінгвістичний статус категорії метадискурсу (метатексту). Термін метадискурс використовується відносно непропозитивного аспекту змісту висловлювання, якщо мати на увазі тричленний поділ мовленнєвого повідомлення М.Халлідеєм [154, с.38] на пропозитивний (ideational), інтерактивний (interpersonal) та референційний (textual) аспект. Пропозитивний аспект передає зміст, тобто досвід мовця щодо зовнішнього чи внутрішнього світу, включаючи події, учасників та обставини. Разом із концептуалізуючою функцією мова виконує інтерпретацію пропозиції, коли виражає "граматику персональної участі" мовця в мовленнєвій ситуації [221, с.14]. При цьому в комунікативному аспекті ми можемо протиставляти інтерактивний, чи інакше міжособистісний, та референційний аспекти. Інтерактивний аспект виражає ставлення мовця до пропозитивного змісту через оцінки, судження, очікування, ролі, які мовець визначає для себе та реципієнта, тим самим імплікуючи дотримання певних комунікативних конвенцій, прийнятих у певному мікросоціумі. Референційний аспект структурує засоби текстової зв'язності відповідно до контексту [152, с.38]. М.Халлідей розглядав референційний рівень як презентацію темо-рематичної чи темо-фокусної структури висловлювання лише на рівні речення. Якщо ж до референційних відносити ще й макростратегії, виходячи на рівень епізодичної та глобальної зв'язності, то слід назвати й інші:
- маркування зміни ролей;
- сегментація наративу на епізоди та параграфи;
- маркування ініціальної та фінальної частини тексту (незалежно чи у відповідності до інтертекстуальних зв'язків).
А. Вежбицька [22] до поняття метатекст (метадискурс) відносить:
1) предикати мовлення, які тільки залишають незаповнену рамку, місце для основного висловлювання, і не мають свого власного граматичного додатку; експозитиви (у термінах Дж.Остіна [97]) чи декларативи (у термінах Дж.Сьорля [119]).
2) суб'єктивну модальність, яка відмежовує автора від смислу висловленої фрази чи окремих її елементів: майже, швидше, можливо;
3) інтратекстуальні зв'язки - сигнали черговості та логічності викладу: по-перше, до речі, між іншим, анафоричні займенники та артиклі;
4) логічні зв'язки - при цьому особлива увага приділяється причиновим сполучникам;
5) метатекстові дієслова - перформативи (у термінах Дж.Остіна [97]) - дієслова, які не констатують, а створюють факти: обіцяю, присягаюсь, вітаю.
К.Хіланд [178] використовує аналогічну, хоча й більш диференційовану, парадигму засобів вираження метадискурсу:
І. Референційний метадискурс являє собою набір засобів, за допомогою яких окремі пропозиції поєднуються в цілісний і зв'язний текст, тобто він включає різноманітні засоби формальної зв'язності. Від їх семантичної інтерпретації залежить ступінь когерентності асоціативно зіставлених блоків інформації, які лише внаслідок вербалізації вибудовуються у лінійну послідовність. На думку К. Унгера [218], зв'язність не може розглядатися як когнітивно реальна сутність, а лише як імплікація ієрархічної структури тексту.
1) логічні зв'язки (logical connectives) - виражають мовно-когнітивні відношення між частинами речення (але; через те, що; і...);
2) дискурсивні маркери (frame markers) - позначають границі надфразових єдностей чи їх прагматичні функції в межах тексту (отже, таким чином, гаразд...);
3) інтратекстуальні маркери (endophoric markers) - вказують на зв'язки з іншими частинами тексту (сказано вище, як раніше було зазначено, про що йтиметься далі...);
4) засвідченіст