РОЗДІЛ 2
ФОНЕТИКО-ОРФОГРАФІЧНІ ТА МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
МОВИ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНИХ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ТВОРІВ
Мову історіографічних текстів східноєвропейського пізнього Середньовіччя, які,
як зазначалося у першому розділі, умовно можна поділити на ті, що мають або
документаційний, або літописний характер, варто розглядати також дещо
відокремлено. Тексти перших характеризуються спонтанністю, через що в них
спостерігаються значні вкраплення живомовних елементів та інші особливості,
решта, досліджувані далі, у порівнянні з попередніми відзначаються мовною
консервативністю, хоч і зі своїми особливостями, до того ж, неуніфікованими у
одного й того ж автора. Для мовного аналізу обмежимося трьома історіографічними
джерелами, які з літературознавчої точки зору належать до трьох різних типів:
щоденниково-мемуаристичного (Memoriale), оповідного (Historia) та
компілятивно-оповідного (Commentarius) (зважаючи на те, що деякі з
використовуваних нами текстів перевидані у ХХ столітті, сказати б, спрощеною
латинською абеткою, тобто без додаткових графем, що були поширені у
середньовічних текстах, у прикладах для уніфікації в написанні
використовуватимо літеру s замість графем ? та s, якими (виходячи з
неусталеності їх використання) позначався один звук, у деяких окремо зазначених
випадках i Ї замість j та u замість v, та застосовуватимо написання двох
окремих літер а та е чи о та е замість відповідних ліґатур).
2.1. Фонетико-орфографічні особливості історіографічних текстів
Латина східноєвропейських історіографічних текстів, середини XVII століття і
пізніших часів, (для зручності називативемо її історіографічною латиною)
користується загальними здобутками свого розвитку. У Середньовіччі починає
використовуватися літера w, якою писарі намагалися розрізнити на письмі вимову
/w/ од /u/. Проте вживається вона рідко, здебільшого слова з літерою w є або
власними іменами:
Wisniewiecio/Wisnevecium [118, с. 56]
(наприклад, Visniowiecus у Commentarius вживається лише двічі [119, с. 12, 26],
хоч і у цитатах, у решті випадків маємо написання Visnoviecius),
Wyhorvski [107, с. 39]/Vyhovium [119, с. 151],
або топонімами чи похідними від них:
Kiyowia поряд з Kiyovia; Owruciensis [119],
або ж запозиченнями (чи кальками):
woisckium [118, с. 49].
Таке написання можна пояснити не так впливом вимови, як графічним вираженням в
іншомовних текстах, які користуються латинкою (польських, німецьких тощо).
У пізньому Середньовіччі з єдиної досі літери виокремлюються дві: u та v, Ї для
позначення відповідно голосного та приголосного звуків. Після q і досі
вживається літера u, однак, скажімо, у Commentarius літера v ставиться після q
приблизно у чверті випадків, не враховуючи прикінцевого que, яке в тексті майже
завжди має вигляд: qм;.
Іншою літерою, що з’явилася у ці часи, була літера j, якою первісно поряд з і
позначався голосний звук, а згодом Ї приголосний /j/. Слід, здається,
відзначити цікаву особливість уживання цієї літери у Commentarius: крім
загальновідомих положень заміни i на j, у закінченні -i, -is після i
(praesidij, praesidiarijs).
Звук /і/ міг позначатися й літерою у:
hyems, hyberna, sylva [119];
Kozacy поряд з Kozaci [118, с. 14];
а також
Kiyowia/Kijowia [119].
Зважаючи на власні імена (Vyhovium, Tyskievicii) та топоніми (Kiyowia,
Hryzovum, Bychovia, Mozyrum, Cenobylum), можна припустити, що в такий спосіб
відбувалася диференціація на письмі вимови /і/ та /и/, тобто ймовірно в цьому
слід вбачати слов’янський вплив.
Спостерігається взаємозаміна ti/ci перед голосним, хоч кожним з авторів
обирається лише один варіант певного слова:
nuncius [119, p. 8] замість nuntius,
precium [119, p. 50] замість pretium*
[* Щоправда, в реченні, з якого взято наведений приклад, наявні обидва
варіанти.];
нерідко при цьому віддається перевага варіанту, який у класичній латині, як
зазначають словники, вважався неправильним:
amititiam [107, с. 57];
conditionibus (від conditio, у значенні ‘умова’, ‘договір’) [119, p. 48],
ditionis (від ditio) [119, p. 12] тощо.
У середньовічній латині, як правило, відбувається послаблення придиховості (яка
графічно позначалася літерою h), проте в пізньосередньовічній історіографії це
явище майже не відображено, натомість зустрічаються прояви притилежного
процесу:
lethali (від lethalis) [119, с. 78] (можливо, під впливом
грец. lh,qh),
isthinc [119, p. 20],
і навіть
authoritas [119, с. 151] замість auctoritas.
Іноді цією літерою передавався звук /х/, що позначався зазвичай
через ch:
Hano [107, с. 57] поряд з Chano [107, с. 225].
В історіографічній латині пізнього Середньовіччя малопомітна і, до того ж, дуже
непослідовна загальнолатинська «повна заміна “ае” через “е” при вживанні “ое”
[27, c. 11]»:
pene [119, p. 27] замість paene,
teter [119, p. 83] замість taeter,
obseptis [119, p. 42] замість obsaeptis (від obsaepio, saepsi, saeptum, ire).
Така заміна лише одного диграфа, можливо, через те, що звук /е/, який
передавався диграфом ое, відрізнявся від інших і не міг бути переданий в інший
спосіб. Однак часто зустрічається заміна його іншим диграфом:
faedatus [119, p. 17] замість foedatus (від foedo, avi, atum, are),
maenibus [119, p. 18] замість moenibus (від moena, ium).
Крім цього, диграф ае нерідко вживається там, де раніше звук /е/ передавався
однією літерою або де його вживання було варіантом:
faeminarum [119, p. 15] замість feminarum (від femina),
caeteris [119, p. 26] замість ceteris (від ceterus),
а також у запозиченнях (топонімах) українського чи польського походження звук
/е/ іноді передавався цим диграфом:
Praemisliensis [118, с. 78, 98].
В цей час у текстах декого з авторів знаходить прояв явище
- Київ+380960830922