РОЗДІЛ II
ПРОЕКТУВАННЯ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ
2.1. Мотивація проектування життєвого шляху
Зростанню зацікавлення до процесу проектування власного життя, а також більш схвальному ставленню до намагань практичного психолога допомогти особистості у її діяльності щодо проектування свого життя може сприяти виховання відповідального ставлення до власного життя. Це передбачає, насамперед, усвідомлення його самоцінності та самоцільності.
При цьому пропонується виділити, наприклад, космічний, суспільно-історичний та індивідуально-особистісний аспекти цільності життя, які визначають відповідні форми відповідальності за нього [115, с. 255].
Космічна цільність життя означає, що життя є космічним феноменом, що всі його форми нерозривно взаємопов'язані між собою і кожна з них має власну і структурну цінність в межах єдиного життєвого процесу природи. Вища форма життя - людське життя. Воно відбувається в межах єдиної системи геобіоценозу, а за останніми уявленнями, навіть ноогеобіоценозу, враховуючи те, що розум перетворюється на планетарну силу. "Космічна" відповідальність означає, по-перше, відповідальність за збереження життя на Землі взагалі, по-друге, "екологічну" відповідальність за збереження різних форм цього життя, по-третє, "загальнолюдську" відповідальність за збереження людського роду.
Суспільно-історична цілісність життя означає, що життя людства утворює єдиний, поступовий природно-історичний процес, який забезпечує спадковість наступних поколінь і визначається певними родовими ознаками людини як виду, взаємними впливами різних культур і цивілізацій. Ці взаємовпливи в сучасних умовах забезпечують становлення людства як єдиного суб'єкта цивілізації, в межах якого набувають значущості і самоцінності соціально-історичні, національно-культурні, цивілізаційні, певні організаційні та родинні форми життєустрою та життєдіяльності. Вони визначають такі форми відповідальності, як відповідальне ставлення:
- до історії, тобто збереження історичних пам'яток, історичної пам'яті і набутого історичного досвіду; відповідальне ставлення до національної культури, тобто збереження, вивчення, усвідомлення і примноження її надбань і традицій;
- до надбань цивілізації взагалі з урахуванням того, що не всі надбання цивілізації можуть вважатися позитивними;
- до існуючих організацій, партій, інституцій, держав тощо, з усвідомленням того, що надбання людства вимагають уважного до себе ставлення, що вони реалізуються через подібні організації і що, незважаючи на це, не всі організації заслуговують позитивної оцінки;
- до своєї родини як до найпоширенішої форми організації людини, усвідомлення себе як продовжувача свого роду, піклування про своїх близьких, наскільки їх життя поєднується з власним життям.
Індивідуально-особистісна цільність життя означає, з одного боку, наявність у межах життя особистості певних індивідуальних і соціокультурних характеристик, а з другого - наявність певної єдності усіх етапів життя і форм життєдіяльності, яку можна визначити як долю. Самоцінність індивідуально-особистісного життя визначається тим, що воно є певним даром, який людина приймає з моменту народження. Вона має можливість розпоряджатися цим даром самостійніше у міру того, як стає дорослішою, набуває досвіду і можливостей бути певною мірою незалежною від внутрішніх і зовнішніх обмежень. Життєтворчість стає процесом унікальним та індивідуальним, який особистість намагається підкорити собі, щоб не бути іграшкою в руках зовнішніх сил. Вона визначає такі форми відповідального ставлення до свого власного життя, як відповідальність за віднайдення свого покликання, усвідомлення власної неповторності та унікальності; за власні вчинки, рішення та дії у конкретних життєвих ситуаціях; за організацію власного життя, за його проживання як єдиного цілого.
Щоб допомогти особистості, практичний психолог повинен користуватися кожною нагодою, наприклад, такими як радість і горе, як її зацікавленість у своєму майбутньому, тобто у всьому, що є приводом для вияву сутності людини. Навчаючи людину правильно реагувати на свої поточні відчуття і зацікавлення, можна навчити її правильно жити.
Але при цьому людині доводиться роз'яснювати, що саме можна вважати правильним життям, правильною реакцією на життєві стимули. Це важко зробити, адже справа стосується людини, яка має свою волю і виконання своїх бажань вважає якщо не найважливішою, то принаймні найцікавішою справою в житті. Найуспішнішими можуть бути лише поради чи розповіді про причини і наслідки окремих подій у її житті. Коли вона не захоче врахувати набуті знання, залишається лише з'ясувати, чому саме так відбувається. Крім того, людина може мати багато суперечливих бажань і цілей, і не всі з них утворюють певну ієрархічну систему, в якій установлено першочерговість-другочерговість, більшу-меншу значущість тощо. Це може ще більше ускладнити діалог між психологом і людиною, вимагаючи, щоб він був довшим і змістовнішим [108; 120; 144].
Якщо ж людина за цих умов не хоче, щоб хтось давав їй поради, не хоче вступати в діалог із будь-ким, не хоче стримувати свої життєпрояви, піддаючи їх рефлексії, то це означає, що людина вибрала такий рішучий стиль поведінки, який має свої переваги, а про недоліки цього шляху вона вже здогадатись не може або не хоче. Отже, вона потрапила в одну із пасток процесу життєтворчості, яких на її шляху існує багато.
Адекватність людини реальній дійсності кожного разу вимагає пояснень, а частіше за все - дослідження причин, чому саме так відбувається. При цьому психолог знаходиться в кращому стані порівняно з психіатром. Наприклад, зробити висновок про неадекватність людини на психічному рівні з огляду на важливі соціальні наслідки має право тільки спеціаліст. Адже в цьому разі причиною неадекватності є недостатньо вивчені біологічні причини. Що стосується психолога, то він може сподіватися на можливість діалогу з особистістю, на взаємне порозуміння і тому вільніший в багатьох випадках ставити "діагн