РОЗДІЛ II
ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ УРЯДІВ „ПЕРШОЇ” УНР.
2.1 Причини та передумови утворення Генерального Секретаріату.
28 лютого 1917 року телеграма комісара Комітету Державної Думи прогресиста
О.О.Бубликова офіційно інформувала Київ про падіння самодержавства. Включений
до телеграми текст відозви голови Державної Думи М.В.Родзянко до населення не
залишав ніяких сумнівів щодо правдивості цього повідомлення [96, С.2]. 3
березня київські газети оприлюднили інформацію про революцію у Петрограді і вже
наступного дня у приміщенні Київської міської Думи була утворена Рада
об’єднаних громадських організацій у складі представників від губернської,
міської та повітових управ, Земського союзу, Союзу міст, кооперативів тощо [96,
С.3-4]. Виконавчий комітет цієї Ради у перші пореволюційні місяці вважався
найвищою владою в місті. Головою комітету було обрано М.Суковкіна. На початку
березня в усіх містах України були створені так звані „Громадські комітети” та
„Громадські ради”. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади.
Панівне становище в них посідали представники торговельно-промислових кіл та
управлінської бюрократії. Партійний склад був переважно кадетський. Виконавчу
владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам,
Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Ними за посадою зазвичай призначалися
голови губернських і повітових земських управ [314, С.658]. У волостях замість
старшин, що мали всю повноту влади, були сформовані і почали працювати виборні
виконавчі комітети.
Другою силою, яка поступово включалася в боротьбу за владу в Україні, були Ради
робітничих та солдатських депутатів. 2 березня утворилась Харківська рада
робітничих депутатів. У наступні дні подібні ради виникли в Києві,
Катеринославі, Одесі, Кременчуці, Луганську, Полтаві та інших містах України.
Найактивніше вибори до рад проходили в промислово розвинених губерніях -
Катеринославській, Харківській, Херсонській. Вже у першій половині березня було
сформовано 43 ради, а всього до липня 1917 року в Україні налічувалося 252
ради, в тому числі в Донбасі – 180 (71%) [181, С.341]. Як і в Росії,
багатопартійні Ради після Лютневої революції очолювали переважно есери й
меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Як представницькі
класові органи, ради робітничих і солдатських депутатів почали об’єднуватися й
відразу ж заявили про свої претензії на владні функції в суспільстві. Тобто
ради стали центрами ліворадикальних сил, що протистояли у відповідній мірі
місцевим органам влади Тимчасового уряду, але діяли здебільшого узгоджено з
ним. Така політика рад пояснюється ще й тим, що вони фінансувалися в основному
з Петрограду.
Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не
могла не позначитися на українському русі, яке вимагало створення відповідного
центру, який об’єднував би всі національні сили. 3 березня 1917 року за
ініціативи Ради Товариства українських поступовців, при безпосередній участі
представників українських соціал-демократичних організацій міста Києва, було
порушено питання про створення Центральної Ради як всеукраїнського керівного
органу.
7 березня було обрано президію Української Центральної Ради у складі 10 чоловік
і сформовано дев’ять комісій. Головою Ради став М.С.Грушевський (якого було
обрано заочно, з причини перебування у засланні в Москві), його заступниками –
Ф.Крижанівський та Д.Дорошенко. Товаришем голови УЦР став також Д.Антонович,
який водночас обіймав посаду голови маніфестаційної комісії. С.Веселовського
було обрано писарем і головою агітаційної комісії, В.Коваля – скарбником і
головою фінансової комісії, М.Ткаченка – головою правничої комісії, І.Стешенка
– головою шкільної та редакційної комісій, Л.Скрипника – головою друкарської
комісії, О.Шульгина – головою інформаційного бюро, Вус – головою прес-бюро.
Майже відразу Д.Дорошенко відмовився від своєї посади й узагалі від участі в
Центральній Раді (9-10 березня), і його заступив В.Науменко (15 березня), який
до виконання обов’язків заступника голови Ради так і не приступив. Тому всю
організаційну роботу вів Д.Антонович [36, Т.1, С.7-8, 39-43].
Центральна Рада була сформована за зразком „громадських комітетів”, з тією лише
відмінністю, що „вона мала стати не міським чи губернським центром, а
всеукраїнським” [298, Т.1, С.15]. В організації УЦР спостерігався елемент
стихійності, викликаний могутнім національним піднесенням в Україні після
Лютневої революції. Цим і пояснювалося, як зазначав один з лідерів українських
есерів і згодом Генеральний писар ЦР П. Христюк те, що „якогось певного,
заздалегідь виробленого плану діяльності Центральна Рада на початку свого
існування не мала” [298, Т.1, С.15]. Дещо пізніше, у значній мірі під впливом
М.Грушевського, який тільки 13 березня повернувся в Україну, визначилася мета
цього органу – здійснення вимоги „широкої національно-територіальної автономії
України у складі Російської демократичної федеративної республіки” [152,
С.154].
Революція 1917 року спричинила появу на Україні багатьох нових політичних
партій і пожвавлення діяльності вже існуючих. Основні українські партії того
періоду – УПСР, УСДРП, УПСФ, що очолили національно-визвольний рух українського
народу, домінували в Раді і справляли вирішальний вплив на її політику, з
самого початку революції виступали (щоправда з деякими несуттєвими
відмінностями) за досягнення автономії України в складі федеративної російської
держави. Зокрема, УСДРП (В.Винниченко, М.Порш, М.Ткаченко, С.Петлюра, Б.Мартос,
І.Мазепа та ін. ) на своїй конференції, яка відбулася 4-5 квітня 1917
- Київ+380960830922