НАТО в системі взаємовідносин Росії та США очаток ХХІ ст.). (1990-ті роки - початок ХХІ ст.).

РОЗДІЛ 2. ТРАНСФОРМАЦІЯ НАТО ТА ПОЗИЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ І США
2.1. Проблема доцільності НАТО після завершення "холодної війни" в політичних дискусіях країн Заходу
Закінчення "холодної війни" змінило розстановку сил у Європі, розпочавши період перегрупування у міждержавних відносинах і змін політичної орієнтації колишніх радянських союзників, а також ініціювало початок широких дебатів щодо майбутнього міжнародної безпеки в постконфронтаційному майбутньому.
В результаті "оксамитових революції" 1989-1990 років у країнах Центрально-Східної Європи до влади прийшли прозахідно орієнтовані ліберально-демократичні сили, що розглядали своє членство в ОВД як джерело зобов'язань перед Радянським Союзом, яких вони прагнули якнайшвидше позбутися. У 1989 році на нараді країн ОВД у Бухаресті було зроблено принципову заяву про те, що віднині країни-члени самостійно визначатимуть власну зовнішню політику. Фактично, ця заява означала відмову від "доктрини обмеженого суверенітету"1 і стала першим кроком до розпуску Організації. Важливу роль у подальшій долі Варшавського договору зіграло швидке згортання і виведення контингентів радянських військ з території країн регіону ЦСЄ.
Політичний консультативний комітет ОВД у червні 1990 р. заявив про рішення "приступити до перегляду характеру, функцій і діяльності Варшавського договору"[334].
Про початок процесів трансформації було проголошено і в Північноатлантичному альянсі, коли 6 липня 1990 року на саміті глав держав-членів НАТО було прийнято Лондонську декларацію, яка містила програму заходів для розширення мирного співробітництва у Європі й пропонувала широкий перелік кроків щодо зміцнення співробітництва з державами ОВД, включаючи підготовку спільної заяви про ненапад, заснування представництв СРСР і східноєвропейських держав при НАТО, розвиток контактів у військовій сфері тощо[43, с.271-276].
На думку російських дослідників, Лондонська декларація мала продемонструвати радянському керівництву відкритість Заходу до співпраці, а також засвідчити політизацію Північноатлантичного альянсу, з метою прискорити вирішення питання щодо військового статусу об'єднаної Німеччини [222, c.13]. З цією ж метою в листопаді 1990 р. в Парижі одночасно з Договором про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) і прийняттям країнами-учасницями Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ) "Паризької хартії нової Європи", в якій йшлося про неприпустимість застосування сили або загрози проти будь-якої держави НБСЄ, було підписано Паризький договір між НАТО і країнами Варшавського договору про паритет у звичайних озброєннях[81, c.40].
Проте Варшавський договір руйнувався зсередини і зупинити цей процес вже було неможливо. 28 червня 1991 року було оголошено про розпуск економічної організації соціалістичних країн - Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а 1 липня того ж року офіційно припинила існування ОВД.
Таким чином, на 1991 рік остаточно розпалися всі міждержавні структури соціалістичного співтовариства. Серед пріоритетів зовнішньої політики нові незалежні держави обрали курс на приєднання у тій чи іншій формі до європейських інституцій, насамперед до НАТО.
До сих пір залишається відкритим питання про співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів у розвиткові подій 1989-1991 років, зокрема, справжня роль і ступінь задіяності в них як Радянського Союзу, так і західних держав, насамперед Сполучених Штатів[108]. Проте очевидним наслідком стало різке зрушення балансу сил на користь західних держав, а стратегічний паритет двох блоків, досягнутий в результаті багаторічних зусиль і гігантських витрат, було необоротно порушено. На порядку денному постало питання про подальшу долю іншого блоку - НАТО, про доцільність його збереження та реорганізації.
Події 1989-1991 років фактично ліквідували радянську загрозу на Західну Європу. Проте необхідність існування ефективної системи європейської безпеки не зникла, перейшовши в інший вимір; кінець конфронтації між Заходом і Сходом наповнив поняття міжнародної безпеки та стабільності новим змістом. Якщо в роки "холодної війни" формування системи безпеки визначалося фактором зовнішньої загрози, то з початком 1990-х років виклики і загрози почали виникати всередині держави, наприклад, у вигляді етнонаціональних конфліктів.
Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США.
З цими дискусіями безпосереднім чином було пов'язано питання щодо подальшої ролі НАТО в майбутній системі європейської безпеки - організації, де безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів. Прибічники бнльшої європейської самостійності схилялися до думки, що безпека Західної Європи може забезпечуватися в рамках таких європейських інститутів як Європейський союз, Західноєвропейський союз (ЗЄС) або ж на основі Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ). Цим стверджувалася відсутність причин для подальшої американської військової присутності в Європі, а також для сприйняття НАТО як головного інструменту реалізації європейської політики США.
Головними ініціаторами стали Франція і Німеччина, які на початку 1990-х наполегливо демонстрували свою рішучість розпочати формування оборонних структур в рамках європейських інтеграційних процесів. У квітні 1990 р. Ф.Міттеран та Г.Коль запропонували ряд реформ політичного співробітництва в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС), серед яких були пропозиції щодо формування спільної європейської політики в області оборони, які пропонувал