РОЗДІЛ 2
НАРОДНІ ЛІКАРІ ТА ЇХНІ МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ
1. Народні лікарі - носії народних медичних знань
З давніх часів медична сфера більшою або меншою мірою асоціювалася з надприродним, магічним. Чим давнішою є інформація про лікування у минулому, тим тісніше особа лікаря пов'язувалася з чарами, духами, нечистою силою, причому їхній вплив поширювався не лише на здоров'я людини, а й на господарчу та соціальну сфери.
Традиційно особу народного лікаря розцінювали двояко: розрізнялися "погані" (чаклуни, відьмарі) і "добрі" (знахарі).
Діяльність перших, за народним переконанням, була заснована на зв'язку з нечистою силою і спрямована на здійснення зла, наслання недуги, лиха. Їм приписували найтяжчі хвороби, в тому числі психічні. Знахар, навпаки, не знався з нечистим, не запродував йому своєї душі, а одержував свої знання від Бога, використовував свою силу з добрими намірами, хоча так само легко, як і чарівник, міг викликати дощ чи встановити добру погоду80.
Попри це, не можна однозначно визначати ставлення народу до знахарів як виключно позитивне. Про це свідчить, зокрема, той факт, що в уявленнях народу не було чіткого розмежування функції знахаря і чарівника. Вважалося, що одні й другі замовляннями та чарами можуть зробити все, що завгодно, зокрема, звести або розлучити пару закоханих, наслати або відвернути недугу, дощ, град, перетворити людину на звіра або птаха, звести її зі світу81.
Діяльність знахарів та чарівників була оповита ореолом таємничості, з нею пов'язувалися всілякі вірування. Одним з найпоширеніших і найстійкіших було те, що знання такого роду необхідно зберігати у великий таємниці, інакше їх носій втрачав свою силу. Тільки перед самою смертю він передавав ці вміння близькій здібній людині. Саме тому майже всі дослідники середини ХХ ст. констатували той факт, що дуже важко вивідувати у знахарок інформацію про народне лікування.
За традиційними уявленнями, люди могли перебрати вміння лікувати декількома способами:
а) одержати знання в спадок від когось із близьких родичів;
б) за плату;
в) через скруту (про таких, зокрема, казали: "Научылась ворожыты, як ничого стало у рот ложыты82").
г) від народження.
Останні наділялися надприродними якостями, оскільки народжувалися під особливою планетою. Від того, чи планета була доброю чи поганою залежало, що народжений під нею принесе людям - добро чи зло83.
На Поліссі надприродні здібності могли мати народжені в понеділок, а також ті, кого у понеділок в дитинстві мати відняла від грудей. Вважається, що дитина, народжена в "сорочці", буде схильна до знахарства. Як уже зазначалося, часто народ сприймав "уміння" знахарів як наслідок контакту з нечистими силами, а також запродування своєї душі чорту. Чаклування важалося смертним гріхом, а смерть людей причетних до чаклування - мала бути мученицькою і довготривалою. За сталими традиційними уявленнями, такі люди, помираючи, мучаться, кричать, а вмерти не можуть, адже смерть у людини така, як і прожите нею життя ("яке життя, така й смерть"). Якщо людина була доброю, малогріховною, то й смерть буде "гарною", "людською", і, навпаки - великий грішник помирає тяжко і довго, страшно при цьому кричить нелюдським голосом84. Така агонія сприймалася народом як жорстока боротьба між ангелом та чортом за душу покійного85. За народними переконаннями, щоб "допомогти" відьмі або знахарю вмерти, треба було розібрати ("зняти") дах з хати. М.Милорадович порівнював цей звичай з іншим - робити в могилах і труні отвори, щоб виходила душа 86.
Оскільки в народі існувало амбівалентне ставлення до знахарів, то, з одного боку, їх, безперечно, поважали, однак часом все-таки трактували їхнє ремесло як гріховне. Зокрема, Є. Шарко писав, що в Ніжинському повіті Чернігівської губернії самі знахарі дивилися на своє ремесло як на гріховну справу і тому, не бажаючи нести цей гріх "у могилу", шукали, кому б передати свої знання87. Побутувало навіть вірування, що людина, взявши за руку помираючого знахаря або будь-який предмет з його рук, обов'язково перейме всі знання, яким він володіє88. Щоб цього не сталося, замість руки помираючому знахарю протягували віник, який після його смерті спалювали на перехресті доріг89. Вважалося, що смерть чарівника викликає грозу, вихор, який і забирає його душу90.
Людей, за якими закріпилася "недобра слава", боялися і після їх смерті. При похороні дотримувалися певних ритуальних дій. Зокрема, у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. тіла померлих відьом, знахарів кололи шилом, у домовину клали залізо і свячений мак. При цьому казали: "Тоді прийдеш, як мак перелічиш і залізце перегризеш"91.
Кришку на домовину намагалися робити з осики, вірячи, що такий мрець нізащо вже не встане з домовини. Тут необхідно наголосити, що серед інших дерев осика займає чи не найперше місце за кількістю легенд та повір'їв, хоча жодного разу не зустрічається в українських народних піснях. По-перше, це пов'язано з переконанням, що осика нечисте дерево: вона одна поміж дерев не вклонилася Ісусу Христу, на ній повісився Іуда, тому вона труситься навіть без вітру. Проте її вважають надійним оберегом від нечисті: щоб уберегти корову від відьми, намагалися робити осикові ворота, надіти корові на шию осикові обручі, підкурювали осиковим листям і корою вим'я корови. Все ж найчастіше осика використовувалася як оберіг проти "живих мерців". Цікаво, що осику застосовували і в лікарських цілях. Так, настоянку на її корі радили пити при лихоманці92.
Вважалося, якщо не дотримуватися перерахованих правил, то і після смерті чаклуни будуть "капостити". І щоб припинити "бешкетування", такому мерцю вбивали осиковий кілок у могилу або ж і в самого покійника93.
Цікаво, що деякі вірування про знахарів і відьом часто збігаються. Наприклад, відьми, як і знахарки, бувають навчені або вроджені. Навчені відьми продають душу чортові за свої знання, усіляко пакостять людям, за що неодмінно довго і в муках помирають94. Хв.Вовк нам