РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Проблематика співвідношення права Європейського Союзу та правової системи України, на нашу думку, з необхідністю зумовлює системний, складноструктурований дослідницький підхід до виокремлення її теоретико-правової природи. В даному випадку системність варто розуміти як пізнавально-методологічне поєднання принципів синтезу та аналізу, на основі яких можна розглянути одночасно і досліджувані феномени в цілому, і їх оригінальні риси.
Іншими словами, співвідношення правових систем України та Європейського Союзу в тій чи іншій формі вимагає розкриття як правової природи ЄС, спробу якого здійснено вище, так і онтологічних засад української правової системи, що є предметом дослідження у даному розділі.
Виявлення й аналіз повторюваних, тобто закономірних, зв'язків, що визначають хід розвитку держави, дозволяють одночасно, і "зрозуміти сьогодення", і "зазирнути в майбутнє" даного феномену.
Державі, як відносно самостійному явищу властиві власні закономірності розвитку. Проте головні імпульси до руху вперед вона одержує від взаємодії з суспільством, що динамічно розвивається. На сучасному етапі суспільного й державного розвитку дихотомія соціального та державного чинників проглядається особливо яскраво, а саме - крізь призму процесів економіко-культурної глобалізації та нормативно-правової уніфікації. Перманентне зменшення "роз'єднуючої" ролі національно-державної автономії на європейському континенті викликає, з-поміж іншого, і достатньо сильний вплив європейської державно-політичної та правової традиції на формування правової системи України, що є додатковим аргументом на користь необхідності дослідження останньої.
2.1. Фактори, що вплинули на формування правової системи України
Характеристика будь-якого феномену з царини суспільних відносин та особливостей їх регулювання вимагає всебічного аналізу його складових, сутнісних та процесуальних особливостей, якісних рис зародження, становлення, розвитку та функціонування на конкретному етапі суспільної генези. У повній мірі дана теза може бути застосована і у випадку характеристики правової системи України. ЇЇ інституціональна роль, поняття, структура та конституювання на сучасному етапі розвитку можуть бути досліджені лише з урахуванням науково-теоретичного усвідомлення практичної значимості інституту правової системи.
"Система права", "правова система" як поняття з необхідністю паралелізуються із концептуально-теоретичним системним підходом, який розвивається не лише у юриспруденції, але й в ряді інших наук. Загальним чином інтенсифікація розробки системного методу помітна, починаючи з середини ХХ століття, хоча вихідним підґрунтям його можуть бути названі і праці античних мислителів - Арістотеля, Платона, Сократа та ін. Помітне місце в практиці розробки системного підходу до визначення сутності соціальних явищ займають теоретичні надбання І.Канта, Г.В.Ф. Гегеля, Ф.Шелінга, І.Г.В. Фіхте. Проте, особливою ґрунтовністю в цьому сенсі відзначено саме ХХ століття, причому фундаментальність досліджень помітна і в соціальних науках (соціології, політології, юриспруденції), і в природничих (біологія, фізика, хімія), і в математичних (математичний аналіз, математична статистика) та ін. галузях знання.
Поза тим, правова система, оцінюючи її інституціональні риси, є категорією насамперед соціальною. Еволюція соціальних систем веде до їх ускладнення, набуття завершених форм. Рух системи полягає в наближенні до цілісності, в тому, щоб підкорити собі всі елементи суспільства або створити органи, яких вона потребує. Таким чином і в такий спосіб система в ході історичного розвитку перетворюється на ціле [24, с.35].
Характеристики соціальної системи у вітчизняній науці досліджувалися багатьма авторами, серед яких насамперед необхідно виокремити В. С. Тюхтіна [121], І.В. Блауберга та Е. Г. Юдіна [17], В.А. Лекторського [72]. Аналіз їхніх здобутків дозволяє погодитися з думкою H.M. Оніщенко, яка стверджує, що "система - це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування" [90, c.63].
Правова система - поняття складне і багатопланове, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини [90, c.63]. Співвідносячи поняття "правова система" із сутністю системи загалом, варто наголосити, що перше "означає набагато більше, ніж просто явище, яке формально підпадає під ознаки будь-якої системи"[78,с.30]. Складноструктуроване розуміння правової системи дозволяє Д.А. Керімову визначати її як єдність відповідних їй компонентів (частин), які певним способом з'єднані між собою і які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними складають відносно стабільну організацію. При цьому, критеріями диференціації способів з'єднання є змістовні та формальні критерії, характер зв'язку виокремлюється як об'єктивний, природний або суб'єктивний чи довільний[53, 257].
Погоджуючись із запропонованим Д.А. Керімовим визначенням правової системи, необхідно визначитися також із її структурними компонентами. Як справедливо зазначає Н.М. Оніщенко, основними вимогами до критеріїв такої структуризації мають бути:
1) їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій);
2) правове спрямування діяльності (правовий критерій), який повинен бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності;
3) характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій) [90, с.64].
Крім того, складноструктуроване функціонування правової системи з необхідністю передбачає і виокремлення двох основних дослідницьких підходів до її аналізу. Використовуючи методи син