РОЗДІЛ 2. Особисте і соціальне: поєднання через трансцендентне
У двадцятому столітті основою для організації соціального буття людини служать імперсональний колективізм і ліберальний індивідуалізм. Їхня мета - свобода людини та її всебічний розвиток.
Якщо ліберальний індивідуалізм відриває людину від трансцендентності шляхом возвеличення "я" до рівня самодостатності, то імперсональний колективізм розчиняє людину у просторі підкорення більшості. Таким чином, для ліберального індивідуалізму вершиною досконалості стає "я", а для імперсонального колективізму - колектив, який є самоцінним і самодостатнім (людина стає людиною лише в колективі).
В ліберальному індивідуалізмі та імперсональному колективізмі наявний еґоцентричний бунт проти трансцендентності. Людина протиставляє себе іншим, і неспроможна вступити у повноцінне спілкування з ними, або розчиняється в колективі, втрачаючи себе. Персоналістичний світогляд4, як альтернатива імперсональному колективізму і ліберальному індивідуалізму, намагається поєднати особисте і соціальне у гармонійному синтезі через пов'язаність людини із трансцендентністю.
Індивідуалістична і колективістська свободи, як вони розглядалися в добу класичного Модернізму, - це бунти проти трансцендентності. Рано чи пізно, індивідуалістична і колективістська свободи приводять людину до відчаю і втрати сенсу життя. Парадоксально, але факт, індивідуалізм нехтує правами іншого, утверджуючи еґоцентризм. Така позиція спрямовує соціальне буття людини до гри інтересами. Сучасна епоха хворіє на "екстремальний індивідуалізм" (Ж.Марітен). Оборона "святих прав індивіда" (Ж. Марітен) співіснує із кричущими фактами підпорядкування людини державі, суспільній думці. Індивідуалізм односторонньо звернутий на людину, як одиницю. Індивідуалізм розв'язує питання сенсу соціального буття, буття з іншими, виходячи з раціональних засад існування, і водночас культивує відчуття окремішності, самодостатності.Теорія первинності та винятковості "я" залишає незрозумілим сенс спілкування, зустрічі двох і більше людей.
Антитезою індивідуалізму є колективізм, для якого колектив є творцем людської сутності, людських якостей, тому для нього людина - це епіфеномен, продукт соціальних відносин, і не лише їх, але й економічних також. Людина в ньому розуміється як комірка соціального організму, втрачаючи, в цей спосіб, свою суб'єктивність. Колективізм може легко переростати у тоталітаризм, який вбачає роль і смисл людини у її підпорядкуванні класу, народу, расі тощо. Ідеологія колективізму знищує суб'єктивність людини: її права, гідність, свободу. Тоталітарний колективізм забирає в людини все: її душу, її особовість.
Індивідуалізм і колективізм - це екстремальні форми спільного життя людини й тому спотворюють один із елементів відношення індивід-соціум. Необхідна гармонія складників відношення18. Досягнути гармонії означає переусвідомити значення, зміст і роль трансцендентності та її вплив на соціальні структури. Важливі кроки в цьому напрямку зроблені в контексті персоналістичного світогляду, в основі якого лежить латино-християнська традиція розуміння людини як особи і соціального буття як спільноти осіб.
2.1. Концепція людини як особи.
Концепція людини як особи веде нас до виявлення метафізичних засад суспільності людини. Адже суспільність людини засновується на тому, що є спільним для людських істот, котрі існують в одну і ту ж епоху і на одній і ті й же місцевості [39, С. 125-127]. Провідна християнська ідея полягає в тому, що основна структура світу, організованого і суворо вмотивованого волею Бога, виступає категоричною моделлю світу людей. Світ людей може існувати у формі держави-нації. Основна структура світу людей зводиться до єдності (держава-нація): особа конституює цей світ, і світ виявляється конституйований як особа.
Латино-християнська концепція особи спирається на концепцію Томи Аквінського, а через нього звертається до формулювань Боеція: "Особа - це неподільна субстанція розумної природи" [42, с.172]. Таке визначення особи, в категоріях буття, основне в межах екзистенційного томізму, "патріархами" якого є Е.Жільсон та Ж. Марітен.
Томіський екзистенційний аналіз стосується буття, як існування в межах загальної метафізики і переноситься на опис факту людського існування. В такому підході екзистенційна метафізика виявляється перспективою, в світлі якої досліджується світ і людина. Аналіз людини визначений через факт існування буття і в цей спосіб провадить до опису людини, як існуючого буття. Фактичність людини, як конкретного буття, з'ясовується за допомогою поняття "загального буття". Томістична екзистенційна антропологія охоплює людину в метафізичних категоріях. Факт існування людини подається в поняттях буття - його частин, субстанції, сутності та існування. Категорія існування, яка застосовується до людського буття, визначає антропологічну проблематику в метафізичному аспекті.
У філософській антропології неотомісти приймають класичну тезу томістичної філософії, яка твердить, що людина є найдосконалішим в природі духовно-тілесним буттям. Людське духовно-тілесне буття відрізняється від зовнішнього світу пізнавальною здатністю, свободою, благою волею, любов'ю і прагненням Бога. Томістична антропологія збудована на переконанні в тому, що людина, в єдності душі і тіла, є буттям особовим, відкритим до трансцендентного буття. Таку підставову тезу неотомісти розв'язують творчо. Одним із творчих підходів є розуміння людської особи в екзистенційній версії, яку започаткували Е. Жільсон та Ж.Марітен. Проблему людської особи вони намагаються розв'язати в екзистенційному аспекті, який носить динамічний і складний характер.
Підіймаючи проблему структури особи, а саме, її Я, в контексті соціальної філософії, доходять висновку, що не існує способу описати внутрішнє життя людини і визначити поняття особи цілковито і остаточно. Суб'єктивність нашого Я прихована навіть для нас самих. Неотомісти виходять з того, що суб'єктивність, як так
- Київ+380960830922