РОЗДІЛ II
ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
2.1. Воєнно-політична діяльність в системі компонентів
воєнної політики держави
Одним з компонентів (підсистем) воєнної політики виступає воєнно-політична діяльність. Методологічний ключ власне соціально-філософського аналізу воєнно-політичної діяльності держави припускає: по-перше, з'ясовування співвідношення політичної і воєнної сторін воєнно-політичної діяльності держави; по-друге, визначення залежності цього співвідношення від типу і стану політичного режиму, встановленого в тій або іншій державі; по-третє, визначення воєнно-політичних суб'єктів, діяльність яких реалізує поточні і перспективні інтереси воєнної безпеки суспільства; по-четверте, з'ясовування залежності характеру воєнно-політичної діяльності від особливостей національно-державного устрою; по-п'яте, визначення типових ознак (особливостей) воєнно-політичної діяльності, характерних для демократично-цивілізованих внутрішніх і зовнішніх воєнно-політичних відносин; по-шосте, людський вимір воєнно-політичної діяльності, екзистенція людини у воєнній політиці; по-сьоме, вирішення проблеми прав і свобод, прогресу і регресу, життя і смерті в контексті воєнно-політичної діяльності; по-восьме, загальнолюдські основи воєнно-політичної діяльності. Ми знову повинні констатувати, що виділені грані філософського аналізу воєнно-політичної діяльності зроблені пріоритетними стосовно подальшого розкриття змісту цієї діяльності і характеристики її особливостей в умовах сучасної української державності. Розглянемо більш докладно відзначені напрямки соціально-філософського аналізу.
Дійсно, при первинному погляді на проблему воєнно-політичної діяльності постає питання про те, як співвідносяться політична і власне воєнна сторони її змісту і сутності і чому взагалі в сучасних умовах вона функціонує в якості, що органічно сполучає ці дві сторони. У вирішенні проблем нам не обійтися без аналізу існуючих раніше і нині чинних моделей забезпечення безпеки суспільства, практичним стрижнем котрих і є воєнно-політична діяльність. Проблема співвідношення і взаємозв'язку політичної і воєнної сторін у практичному вирішенні проблем безпеки має тривалу історію. Аж до середини 40-х років XIX сторіччя під безпекою розумілася спроможність держави своєю воєнною могутністю забезпечувати контроль і керівництво територією. Як відзначає директор Королівського інституту міжнародних стосунків (Великобританія) Джеймс Еберлі, "у нашій історії ще зовсім нещодавно був період, коли контроль над територією означав могутність і добробут" [112, С. 43]. Воєнна сила в таких умовах була надійним засобом утримання наявних ресурсів і контролю над ними, а воєнна діяльність і воєнні дії використовувалися як прямий засіб придбання відзначених чинників життєдіяльності (території, ресурсів, населення). У таких умовах у низці "воєнно-політична діяльність" пріоритетне місце займала власне воєнна діяльність, а про органічну єдність воєнної і політичної сторін цієї діяльності не могло бути і мови. Таким чинником, що надовго визначив панування воєнної сили і діяльності держав для досягнення політичних цілей, був, а в ряді конфліктних ситуацій і нині використовується, чинник "цінності війни".
Серед умов і чинників, що забезпечують пріоритет воєнної сили і діяльності завжди був і такий, як слабкість самої політики, недемократичність її механізмів і процедур у відношенні використання військової могутності, будівництва, розвитку і діяльності збройних сил. Пройшло занадто багато часу, перед тим, як демократичні механізми і процедури проникли в сферу воєнної політики і стали складовою частиною процесу прийняття і реалізації найважливіших воєнно-політичних рішень, віднесених до сфер повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади. Характеристика "школи" і моделі безпеки, заснованої на пріоритетах воєнної сили держави, докладно дається в докторській дисертації О.Шахова [113, С. 28], де автор відзначає характерні риси цієї моделі: перевагу воєнних засобів забезпечення безпеки над політичними; відсутність або слабкість демократичних механізмів використання воєнної сили; конфронтаційний характер воєнно-політичних відносин і дій держав різноманітної ідеологічної орієнтації; самостійне функціонування військової могутності держав, спроможність виходити з-під політичного контролю; перевагу воєнно-силових засобів регулювання соціальних відносин; невідповідність характеру і параметрів воєнної діяльності декларованим настановам воєнних доктрин держав; наявність постійних ймовірних супротивників і "образу ворога" як причини нагнітання воєнної загрози і небезпеки.
У 1969 році автор доктрини "політичного реалізму" Г. Моргентау в роботі "Нова зовнішня політика для Сполучених Штатів" у числі семи принципів американської зовнішньої політики відзначив: "Ядерна зброя, що знаходиться в руках двох наддержав, не є інструментом національної політики; вона лише закріплює впевненість у тому, що національні інтереси можуть бути досягнуті як переговорними, так і воєнними шляхами... Зрозуміло, тому, що сильна дипломатія і потужні переговорні зусилля виступають у ролі противаг самогубному абсурду ядерної війни" [114, С. 50]. Усвідомлення згубних і глобальних для планети наслідків використання ядерної зброї і найбільш сучасних засобів ведення "звичайної війни" стало першим і, мабуть, основним у переоцінці сутності й змісту воєнно-політичної діяльності. Невизнання ядерної зброї як розумного і прийнятного засобу досягнення політичних цілей нині є наріжним каменем воєнної політики. Ця проблема нині достатньо досліджена в дисертаціях ряду авторів [2; 115-117], розглянута на рівні міжнародних і внутрішніх наукових і науково-практичних конференцій [118, 119]. У результаті цих дослідницьких зусиль був зроблений висновок про те, що в забезпеченні безпеки наступив час, коли на пріоритетне місце підвелося використання не воєнних, а політичних та інших ненасильницьких засобів, що робить воєнно-політичну діяльність цілісною і
- Київ+380960830922