Розділ 2
Загальна характеристика правового статусу працівника органів внутрішніх справ у країнах-учасницях СНД
2.1. Поняття та структура правового статусу працівника органів внутрішніх справ
Традиційно правовий статус громадянина визначається як сукупність його прав та обов'язків, встановлених державою і закріплених у законах. Так, М.С. Строгович визначає розглянуте поняття у наступний спосіб: "Права, надані громадянам законом, разом з обов'язками, що лежать на громадянах у силу закону, складають правовий статус громадянина, його правове положення" [92, с.161].
З позиції широкого тлумачення у поняття правового статусу включається увесь обсяг правових можливостей та обтяжень суб'єкта, а також правові засоби, що характеризують різні сторони його правового положення [93, с.40; 94, с.15]. "Все те, що, так чи інакше, із правової точки зору визначає, гарантує, характеризує, формує положення громадянина у державі - пише М.І. Матузов,- входить у поняття правового статусу". Зокрема, у поняття загального правового статусу особистості він включає наступні основні елементи, що складають його зміст і структуру: 1) відповідні правові норми; 2) правосуб'єктність; 3) загальні для всіх суб'єктивні права, свободи й обов'язки; 4) законні інтереси; 5) громадянство; 6) юридична відповідальність; 7) правові принципи; 8) правовідносини загального (статутного) характеру [95, с.82].
Громадянство, загальну правоздатність, статутні права й обов'язки, юридичні гарантії прав та обов'язків і принципи правого положення громадян - у якості обов'язкових структурних елементів статусу розглядає Л.Д. Воєводін [96, с.42-43 ]. Ще один прихильник широкого підходу В.І. Новосьолов пише, що правовий статус - це всі ті юридичні якості, якими володіє громадянин та якими він користується [97, с.249].
Існують й інші погляди на дану проблему. Так, В.М. Горшеньов вважає вузьконормативне розуміння правового статусу більш доцільним. На його думку, громадянство, правосуб'єктність, загальні правовідносини виконують стосовно правового статусу функції або передумов, або похідного елементу, або продукту прояву правового статусу [98, с.54].
Цілий ряд вчених стоїть на позиціях вузького підходу, у результаті чого вони пропонують більш компактну структуру правового статусу. Так, наприклад, поряд з такими загальновизнаними елементами статусу, якимись є права й обов'язки особистості , у структуру включають: а) В.М. Горшеньов - юридичну відповідальність [98, с.56]; б) М.С. Строгович - відповідальність і гарантії правового статусу [92, с.167]; в) В.М. Чхіквадзе - громадянство і рівноправність [99, с.51]; г) М.В. Вітрук - основні законні інтереси [100, с.64]; д) Л.С. Явич - правоздатність [101, с.186].
Подібна неоднозначність у теоретичному тлумаченні сутності і змісту правового статусу, а також його структурних елементів, безумовно, є перешкодою для дослідження цього правового явища, у тому числі й у галузевих рамках з погляду його конкретних видів.
Намагаючись усунути даний недолік, ряд авторів пропонує розрізняти правове положення (правовий статус) особистості у широкому і вузькому поняттях . У цьому зв'язку М.В. Вітрук відзначив, що на його погляд "більш правильно розрізняти два самостійних поняття - правове положення (статус) особистості у широкому і правовому положенні (статус) у вузькому поняттях, що розкривають явища, реальний зв'язок, між якими можна визначити як відношення цілого і частини. При цьому він пропонує перше поняття умовно, чисто термінологічно позначити як "правове положення", а друге - як "правовий статус" [93, с.67]. В.О. Патюлін також вважає , що це два окремих терміни з різним змістом, при тому, що існує етимологічна тотожність термінів "положення" і "статус" [102, с.98].
М.І. Матузов з цього приводу зауважує , що немає ні теоретичної, ні практичної необхідності у розмежуванні понять "правовий статус" і "правове положення". Ці поняття рівнозначні і всякі спроби їх розмежування виглядають штучними і непереконливими [95, с.87].
У юридичній літературі розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси. Природньо, що у реальному житті вони не виступають самостійно. Ми приєднуємося до позиції М.В. Вітрука про те, що загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси співвідносяться як загальне, особливе й одиничне, та водночас знаходяться у нерозривному зв'язку та взаємодії.
М.В. Вітрук вважає, що загальний правовий статус охоплює ті юридичні права, обов'язки і законні інтереси, що властиві всім громадянам і кожному громадянинові окремо, незалежно від особливостей їх соціального , статево-вікового, сімейного, службового і тому подібного положення (приналежності) [93, с.47].
Конституційні права й обов'язки складають основний зміст загального правового статусу особистості і є фундаментом для спеціальних і індивідуального правових статусів. Саме ці елементи загального правового статусу додають стабільність і стійкість двом іншим видам правового статусу, тому що не залежать від бажання того або іншого індивіду і закріплені у законі як положення будь-якої особи [103, с.51].
Загальний правовий статус встановлює початкову рівність правових можливостей будь-якого громадянина. Іншими словами має поширення на всіх без винятку членів суспільства і в однаковій мірі. Варто також підкреслити , що в рамках загального правового статусу конституційні права та обов'язки нерозривно пов'язані і з відповідальністю громадян за правомірність використання цих прав, а також у випадку невиконання своїх конституційних обов'язків.
Володіння спеціальним правовим статусом залежить від тієї соціальної ролі, в якій громадянин виступає як суб'єкт права. У зв'язку з цим О.А. Лукашова акцентує, що норми права визначають різні соціальні ролі індивіда у різноманітних областях суспільних відносин, урегульованих правом. Ці соціальні ролі пропонуються індивідові у відповідності до його правового статусу [104, с.268].
Спеціальний правовий статус пов'язаний із спеціаль