РОЗДІЛ 2
ОБ'ЄКТИВНІ ТА CУБ'ЄКТИВНІ ПРИЧИНИ ТЕРОРИЗМУ ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЯВИЩА
Як свідчить попередній аналіз, тероризм є багатогранною та неоднозначною проблемою, що включає в себе сукупність різноманітних аспектів (політичних, соціальних, психологічних тощо), а тому її вирішення потребує комплексного, поглибленого дослідження та узгодженої, адекватної (до реальної ситуації) протидії. Для уникнення негативних наслідків цього суспільно-політичного явища необхідно виявити та знати його причини, як об'єктивні, так і суб'єктивні. Однак, у прагненні усвідомити, що є причинами тероризму, дослідники постійно зустрічаються із наступною проблемною ситуацією: за приблизно однакових об'єктивних обставин, тероризм може виникати або ні, а тому, вважаємо за доцільне, акцентувати увагу на теоретичному аналізі соціально-психологічних чинників даного явища.
У політологічній літературі причини виникнення тероризму в узагальненому вигляді зводяться до наступних:
а) психологічні витоки терористичних дій;
б) соціальна зумовленість терористичної діяльності.
Розглянувши раніше ціннісні та ідейні орієнтації, зосередимося на інших психологічних (суб'єктивних) передумовах тероризму. Принагідно ще раз зазначимо, що хоча основою психологічного пізнання злочину є аналіз його мотивів, це не є підставою для його виправдовування (незалежно від цих цілей та мотивів). Разом з тим профілактична антитерористична діяльність найбільш ефективною є на "дозлочинній стадії розвитку цих негативних процесів, а саме під час формування мотивації протиправних дій" [250, с.91].
Серед дослідників проблематики тероризму фактично панує єдність стосовно того, що недоцільно вести мову про генетичну зумовленість терористичної діяльності (так, згідно із соціобіологічною точкою зору агресивність є природженою якістю, що забезпечує виживання Homo Sapiens як біологічного виду, а тому причини насильницької поведінки необхідно шукати в самій людській природі). Агресивність людини вважається більшою мірою набутою реакцією на обставини, що склалися. Англійський соціолог К.Уілсон зазначав: "Насилля своєрідна форма невротичного протесту особистості проти різного роду тиснучих на неї стресових факторів та ірраціональних умов життя, до яких їй буває важко адаптуватися" [75, с. 6] (перевага надається концепції соціального набуття певних психологічних рис перед ідеями їх природної спадковості).
Разом з тим, вчені, в основному, переконані, що переважна більшість терористів - психічно здорові люди (що відповідає загальному стану справ із злочинцями як такими). Зауважується, що "терористи не утворюють єдиної або специфічної діагностико-психіатричної групи" [298, с.19]. Наприклад, відомий спеціаліст Н.Лівінстоун вважає, що "психопатологія достатньо рідкісне явище серед політичних терористів" [299, с.22] (іноді ця думка здається хибною, якщо пригадати той внутрішній організований терор, що сповідувала "Червона Армія Японії": вони вбивали не лише сторонніх людей, але й систематично знищували членів своєї терористичної організації (причому робили це із неймовірною жорстокістю).
Тому, з огляду на неоднозначність проблеми (оскільки таке поняття як "психічна норма" є певним чином умовним), серед існуючих точок зору з даної проблематики найбільш прийнятною здається наступна. Її автор російський політолог та психолог Д.Ольшанський стверджує, що при всіх нюансах поведінка терориста є різновидом асоціально відхиленої (девіантної) поведінки. Терорист - не божевільна людина, але водночас і не зовсім нормальна. Це так звана аномічна (від грецького слова "anomia" - заперечення закону) особистість (психологічне балансування між нормальністю та ненормальністю). Аномія - "невідповідність, розрив між універсальними цілями і очікуваннями, що схвалюються в даній соціально-політичній системі, та соціально санкціонованими засобами їх досягнення, яке стимулює незаконні шляхи досягнення цих цілей" [235, с.132]. Поведінка визначається як девіантна, якщо не відповідає тим вимогам, що висуваються суспільством до людини.
Термін "аномія" був введений Е.Дюркгеймом, у якого це поняття пов'язано із пограничною життєвою ситуацією: вже не норма, але ще не патологія. Дане розуміння і візьмемо за точку відліку. Доречно зазначити, що Е.Дюркгейм досліджував проблему самогубств, тому окремою темою може бути розглянута і проблема терористів-самовбивць. У тій же "Червоній Армії Японії" активно культивувався інститут самопожертви. Досвід японських камікадзе, започаткований під час Другої світової війни, активно використовується і сучасними терористами. Особливо велика кількість терористів-камікадзе існує серед екстремістських організацій, що діють на Близькому Сході. Констатується значне розповсюдження "ісламського суіциідального тероризму як релігійно легітимного образу дій" [333, с.149]. Як стверджує українській дослідник А.Яцько, "причини цього необхідно шукати в ісламській етиці та естетиці смерті" ("...там є свої правила і міфи, ... символи та ритуали" [158, с.5]). Необхідно зазначити, що окрім емоційно-чуттєвої складової, таким діям притаманна певна внутрішня логіка. Смерть камікадзе не є самогубством як таким (воно заборонено шаріатом), а самопожертвою в ім'я віри, своєрідним актом мучеництва (що несе у собі символічне навантаження). Подібну позицію займали і російські терористи ХІХ століття: на думку одного з них "терористичний акт є актом прямопротилежним самогубству - це, навпаки, ствердження життя, ... боротьба за життя, за право на нього для всіх людей" [50, с.15]. Відповідно до цього, самогубство розглядається як цінність. "Ісламіський терорист вбачає в теракті не лише засіб досягнення мети, але й своє особисте спасіння, він ставиться до теракту як до форми служіння Аллахові, що робить для нього теракт "особистою справою" [380, с. 100]. Наглядним прикладом зазначеного є вислів чеченського терориста Абу Бакара, ім'я якого стало відомим у зв'язку із подіями у московському театральному центрі на Дубровці у ж