РОЗДІЛ 2
НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ В АГРАРНИХ ТА ІНДУСТРІАЛЬНИХ СУСПІЛЬСТВАХ
Розглядаючи наукову діяльність, слід відмітити, що вона завжди виступала важливим чинником конструювання суспільних відносин завдяки здатності створювати легітимізуючі певний стан соціальної структури дискурси (ідеології), що є однією з її важливих функцій на соцієтальному рівні. І ефективне виконання цієї функції зумовлене здатністю наукової діяльності швидко реагувати на зміни, які відбуваються в соціальному середовищі, що і забезпечується можливістю засвоєння нею зовнішніх імпульсів (у вигляді суспільних потреб) як на рівні соціального інституту науки загалом (макрорівень), так і на рівні окремих структурних підрозділів наукової діяльності (мезорівень) та, нарешті, на рівні окремих її суб'єктів (мікрорівень). Тому навіть пізнавальна діяльність дослідника, яка ніби-то визначається лише характеристиками об'єкту пізнання, підпорядковується насправді меті вищого порядку - відтворенню наявних соціальних зв'язків.
Водночас, слід зауважити, що наукова діяльність на різних етапах суспільного розвитку має різний зміст, так само, як відрізняються і механізми її соціальної детермінації, що є зумовленими змінами у ролі та місці наукової діяльності у системі суспільного виробництва. І зрозуміти ці відмінності неможливо без здійснення порівняльного аналізу загальних суспільних контекстів існування наукової діяльності в різні проміжки часу. У нас існує "єдиний засіб показати, що одне явище є причиною іншого, а саме - порівняти ті ситуації, де вони обидва одночасно присутні чи відсутні" (53, с.2). Це вимагає звернення до встановлення характерних рис матеріального, духовного і соціального виробництва у відповідні епохи суспільного розвитку, а через них визначення специфіки їх взаємодії з науковою діяльністю та, як результат, той чи інший її вигляд.
2.1 Інституціональний аспект проблеми
Здійснюючи послідовний розгляд розвитку наукової діяльності, можемо зауважити, вона бере свій початок від пізнавальної діяльності. Виникнення цієї останньої відбувається ще первісному суспільстві, де, звичайно, ще не може йти мови про кристалізацію в її межах наукової діяльності як окремого виду соціальної діяльності. І це є цілком закономірним з огляду на те що для первісного суспільства є характерним відтворення життя через виробництво людей, його носіїв. На цьому етапі суспільного розвитку йдеться лише про зародження суспільних відносин як таких, оскільки відтворення життя тут залишається процесом природним.
Втім, розширення масштабів виробництва носіїв життя, або ж, простіше кажучи, зростання кількості людей, вимагало інтенсифікації виробництва засобів до життя. Цей сегмент виробництва стає домінантним на новому етапі розвитку людського суспільства. Саме суспільства, бо неолітична революція, в процесі якої відбувся перехід до землеробства та скотарства, знаменує і налагодження відносин, пов'язаних з розподілом накопиченого надлишкового продукту.
Розглядаючи процес суспільного виробництва на цьому етапі розвитку, слід зазначити, що тут пізнавальна діяльність взагалі і навіть певні зачатки наукової діяльності починають відокремлюватись від інших видів діяльності. Їх витоками дослідники вважають найпростіші форми праці, які виступали засобом взаємодії людини з природою, а отже і пізнання цієї останньої.
Хоча в цей час знання та досвід людини були достатньо обмеженими та носили суто емпіричний характер, все ж вони становили первинну інформаційну базу, яка доповнювалась мірою того, як відбувалось розширення кола речей, на пізнання яких людина спрямовувала свої зусилля. Ці знання потім використовувались для подальшої взаємодії зі світом, виступаючи важливим засобом для його перетворення. Згодом перші практичні знання, отримані людиною в процесі створення знарядь праці, полювання, збиральництва, а потім обробки землі, користування вогнем тощо стали базою для виникнення біології, хімії, фізики.
Вже на цьому етапі суспільно-історичного розвитку процес пізнання є тісно пов'язаним з іншими соціальними процесами, оскільки від його ефективності залежало життя всього племені. Тому знань, накопичених в пізнавальному досвіді окремої особи недостатньо - вони мають поєднувати в собі досвід багатьох членів племені, а згодом навіть і декількох їх поколінь. Відповідно, пізнання спирається на досвід багатьох людей та поєднує його через низку загальних понять.
Оскільки підтримання життя племен вимагало наявності достатньо значної кількості знань про оточуючий світ, на отримання яких має витрачатись все більше і більше часу, то поступово починає виділятись група людей, які б відповідали за їх "збереження" та передачу від одного покоління до іншого. Спочатку це були старійшини племені, які внаслідок їх похилого віку мали, на відміну від молоді, значний багаж досвіду. Тож навчаючи молодших, вони сприяли трансляції накопиченого досвіду між поколіннями, що і забезпечувало не лише просте відтворення чисельності населення, а й її зростання. Відтак, дана група мала статус перших вчителів, виступаючи особливим суспільним прошарком, завданням якого було здійснення духовного виробництва внаслідок забезпечення соціалізації молодших членів племені. Тобто, можна зробити висновок, що саме в цей час і формується прошарок людей, особливий соціальний статус яких є визначеним тим, що вони володіють значною кількістю знань про дійсність. І вже тут потрібно відмітити, що володіння знанням надавало його носіям, в силу їх необхідності для виживання племені, більш високі владні повноваження порівняно з іншими членами племені.
Систематизація накопиченого знання та розробка пізнавальних прийомів здійснювались завдяки міфу та магії. Так, магія, як засіб управління природою за допомогою ряду символічних дій, дає людині можливість відчути себе більш могутньою, і є, до певної міри, початком емпіричної науки. Водночас, опосередковано вона є і засобом управління соціальними відносинами, надаючи, по-перше, носію даних знань особливого ст