РОЗДІЛ 2
ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РАЙОНУ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1. Фізико-географічна характеристика масиву Чорногора (Українські Карпати)
Українські Карпати входять до складу Східних Карпат, які тягнуться з долин
Попрада в Чехії і Дунайця в Польщі до долин Димбовиці і Прахова в Румунії.
Ширина гірської зони – біля 100–110 км, максимальна ширина (північно-східна
частина) – 270–280 км. Серед гірських порід переважають породи, що легко
розмиваються (піщаники, глинисті сланці) крейдяного і палеогенового флішу,
тоді, як більш міцні породи нижнього мезозою (тріасові та юрські роговики,
піщаники та вапняки) і кристалічні (докембрійські, палеозойські) менш поширені.
Тому в Карпатах взагалі, як і в Українських Карпатах, найбільш характерні м’які
обриси схилів і пласкі чи куполоподібні вершини та хребти, одягнені потужною
товщею елювіально-делювіальних утворень. Більш різкі обриси рельєфу
спостерігаються лише у місцях виходу на поверхню кристалічних порід. Вздовж
південного краю Карпат широко розповсюджені кислі та основні лави та їхні
піропласти, які чергуються з террогенними та морськими комплексами, що вельми
ускладнює елементи орографії та морфоскульптури [23].
Для Українських Карпат, як і для інших частин Карпатської дуги (крім Південних
Карпат і Західних Румунських гір), характерне повздовжнє лінійно-зональне
розміщення основних оргографічних і морфоструктурних елементів [23]. Вони, в
основному, середньовисокі, не досягають снігової лінії й позбавлені сучасних
льодовиків [16]. Карпатська дуга разом з Українськими Карпатами відноситься до
Альпійської геосинклінальної області. Вони входять в склад північної гілки
Альпійського складчастого поясу [16].
Українські Карпати є асиметричним гірським утворенням. В якості основної
закономірності спостерігається наростання абсолютних і відносних висот в
напрямку з північного заходу (від долини Ужа і витоків Сяну) на південний схід
(до Свидовця, Чорногори і Рахівського кристалічного масиву). У верхньому ярусі
Карпат широко представлені релікти древнього рельєфу: пенеплени – нагірні
згладжені поверхні, залишки колись більш значних поверхонь вирівнювання. У
Чорногорі і на Свидовці рельєф ускладнюється різко вираженими
древньольодовиковими морфоскульптурами.
Структура Карпатської гірської системи є багатоострівною (полінезійською).
Багаточисельні докембрійські й ранньопалеозойські масиви-острови, що
розташовувались дугою від Братислави до Залізних Воріт, у процесі завершення
розвитку міжострівних геосинклінальних прогинів об’єднались в єдину
гірсько-складчасту споруду [77].
За різкими відмінностями історико-географічного, геоморфологічного характеру та
формаційним особливостям в Українських Карпатах розрізняють передній і
внутрішній краєві прогини (Передкарпатський і Закарпатський) та складчасту
область [101]. Загалом Східні Карпати розділені на внутрішню мегазону, яка
відповідає неглибокому мезозойському прогину, та зовнішню мегазону, що виникала
на місці крейдяно-палеогенового флішового прогину [95].
Морфоскульптура Українських Карпат формувалась під дією водно-ерозійних,
денудаційних, гравітаційних, льодовикових, карстових та інших процесів,
інтенсивність прояву яких залежить від напрямку тектонічних рухів і
літологічної будови гір [17].
Чорногірське високогір’я об’єднує групу найвищих в Українських Карпатах вершин
від перевалу Шибени на сході до Яблунівського перевалу на заході, в межах якої
знаходиться більше 20 вершин понад 1700 м, у тому числі й 6 вершин з висотами
понад 2000 м. Ці гори підносяться над верхньою межею лісу й утворюють великі
високогірні масиви з типовою субальпійською й альпійською рослинністю. Лінія
головного хребта тягнеться з південного сходу на північний захід і лише від
Петросу повертає на південний захід.
Власне Чорногірське високогір’я починається на лівому березі Чорного Черемоша,
де за перевалом Шибений підносяться вершини Стіг і Шурин – 1772 м, а за ними
Піп Іван – 2026 м, Менчул – 1999, Бребенескул – 2037, Гутин-Томнатик – 2016,
Ребра – 2001, Туркул – 1932, Данціж – 1848, Пожижевська – 1822, Брескул – 1911,
Говерла – 2061, Петрос –2022. При масивності Чорногірського високогір’я та
складній геологічній будові, поверхня різних її частин своєрідна: північні
схили відзначаються більшою довжиною і дуже порізані долинами рік та
льодовиковою діяльністю, натомість південні – коротші та крутіші. Головною
рисою рельєфу є велика висота головного хребта, де переважають широкі, хвилясті
і закруглені високі вершини [56]. Рельєф гірської групи виявляє тісну
залежність від повздовжньо-зональної структури Українських Карпат і
літологічних особливостей крейдяних і палеогенових порід, що його складають.
Головний вододільний хребет Чорногори ділиться на дві різновеликі групи вершин:
південно-східну – хребет між г.г. Говерла – Піп Іван, і північно-західну –
група г. Петрос [68].
П. М. Цись [112, 113] поділяє територію Українських Карпат на шість областей,
які в свою чергу поділені на дрібніші геоморфологічні райони. Область
Полонинсько-Чорногірська відповідає внутрішній антиклінальній зоні. Ця
центральна і найбільш підвищена частина Українських Карпат з великими площами
високогір’я складається з районів: середньовисотного рельєфу Полонинського
хребта від витоків р. Уж до долини р. Тересви й альпійського та середньогірного
рельєфу Свидовця, Чорногори і Гринявських гір [23].
За тектонічним районуванням Чорногора належить до Внутрішньої зони гірської
споруди Карпат і є його структурно-фаціальною зоною (Чорногірська) [17].
Тектоніка зони визначається великими скибовими структурами, обмежени
- Київ+380960830922