РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЇ ТА МЕТОДИКИ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ ДОГОВІРНОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Договірна політика підприємства та її моделювання
Вибір необхідного виду та умов договору, який є юридичною підставою для
оформлення господарської операції, обраної управлінцями серед можливих
змодельованих як такої, що має найоптимальніші для підприємства наслідки, –
одне з найважливіших завдань сучасних управлінців.
Із затвердженням Господарського та Цивільного кодексів України суб’єкти
господарювання отримали можливість вибору оптимального (з точки зору
оподаткування та бухгалтерського обліку) варіанту виду та умов договору для
оформлення конкретної господарської операції.
Багатоваріантність можливих видів та умов господарських договорів визначається
такими принципах чинного цивільного законодавства як: 1) принцип свободи
договору (ст. 627 ЦКУ) та 2) принцип диспозитивного регулювання більшості умов
договорів, що укладаються підприємством.
Перший полягає в тому, що підприємства можуть укладати договір як передбачений,
так і не передбачений законодавством. Зокрема, п. 2 ст. 629 ЦКУ передбачена
можливість укладання змішаних договорів (в яких містяться елементи різних
договорів, передбачених законодавством). У випадку укладання змішаного договору
до відносин сторін застосовуються у відповідних частинах правила про договори,
елементи яких містяться у змішаному договорі, за умови, що інше не випливає з
домовленості сторін або сутності змішаного договору.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦКУ сторони можуть вводити в договір
будь-які умови, що не суперечать обов’язковим приписам закону. Кодексом
встановлюється, що умови договору визначаються на розсуд сторін, крім випадків,
коли зміст відповідної умови визначено законом або іншим правовим актом.
Другий принцип пояснюється існуванням двох способів регулювання договірних
відносин підприємства – приписи законодавства можуть носити або імперативний1,
або диспозитивний характер.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦКУ, договір повинен відповідати обов’язковим для
сторін правилам, встановленим законодавством (імперативним нормам), чинним в
момент його укладання.
Таким чином, імперативні норми – це приписи закону, яким договір повинен
відповідати в обов’язковому порядку. Суперечність умов договору даним приписам
розглядається як суперечність договору чинному законодавству, що робить договір
таким, який не відповідає імперативним нормам закону, тобто недійсним.
До імперативних приписів законодавства, наприклад, можна віднести встановлення
обов’язковості нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів з
нерухомістю (ст. 657 ЦКУ); обов’язковість платності договору комісії
(ст. 1011 ЦКУ), обов’язки продавця передати покупцю товар, якість якого
відповідає умовам договору в договорі купівлі-продажу (ч. 1 ст. 673 ЦКУ) тощо.
Диспозитивні приписи законодавства щодо умов договору ніби пропонують певний
стандартний шаблон умов договору, який його сторони можуть змінити на власний
розсуд, обравши найбільш прийнятні умови для себе. Законодавство вказує на
диспозитивний характер конкретного припису через додавання до нього
формулювання “якщо інше не встановлено договором” або подібного до цього
виразу. Так, наприклад, ст. 667 ЦК України передбачає обов’язок покупця
відшкодувати продавцю затрати, пов’язані зі зберіганням товару, якщо інше не
встановлено договором. Саме вислів “якщо інше не встановлено договором” робить
вказану норму диспозитивною, дозволяючи сторонам договору за своїм рішенням,
залежно від конкретних обставин його укладання, або включати до договору умову,
встановлену в ст. 667 ЦК України, або домовитись про інше
Примітки:
1 Під імперативними нормами розуміють норми, що містяться в законодавстві, які
сторони не можуть змінювати на свій розсуд.
2 Диспозитивні норми – норми, які, відповідно до законодавства, можуть
змінюватися за згодою сторін.
тлумачення цього положення. Якщо ж сторони не включать в текст договору
диспозитивну норму, а також не запишуть іншу, відмінну від такої норми умову,
то по замовчанню буде застосовуватись диспозитивна норма, встановлена в ЦК
України.
Отже, виконавши обов’язкові вимоги закону відносно форми та змісту договору
(імперативні норми), підприємства самостійно можуть змінювати запропоновані
законодавством шаблони договорів, які не є обов’язковими та будувати договірні
схеми так, як того вимагає конкретна господарська ситуація.
Таким чином, обираючи конкретні види договорів, що укладаються, варіюючи їх
умовами, які визначаються диспозитивними нормами законодавства або взагалі ним
не визначаються, підприємство може змінювати цивільно-правові наслідки
господарських операцій, що ним здійснюються, в тому числі й ті, які
безпосередньо пов’язані з податками, які сплачуються за правочинами, що
здійснюються. Як зазначає проф. М.Л. Пятов: “Даний вибір представляє договірну
політику підприємства, тобто використання можливостей варіювання умовами
господарських договорів з метою досягнення бажаного фінансового результату або
структури активів підприємства” [163, с. 197].
Виникає питання допустимості використання терміну “політика” у словосполученні
“договірна політика” та смислового навантаження останнього. Позитивну відповідь
можна обґрунтувати твердженням: “...якщо прийняти за основу, що політика – це
активна форма діяльності соціальних суб’єктів щодо реалізації власного інтересу
в конкурентному середовищі позицій і виражається вона в конкретних вчинках, то
не важко зрозуміти, що сферою політичної діяльності є сфера взаємодії
різноманітних інтересів в усіх галузях суспільного життя” [98, с. 38]. Тому
цілком можливим вваж
- Київ+380960830922