РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПУ ІНДИВІДУАЛІЗМУ
2.1. Соціально-філософське обґрунтування принципу
індивідуалізму як феномена самосвідомості
Поняття „індивідуалізм” походить та тісно пов’язано з такими категоріями як
„індивід”, „індивідуалізація” або „індивідуація”, „індивідуальність”, „я”,
„его”, „особистість”, “соціалізація” тощо.
Філософська категорія „індивід” (від лат. indivduum – неподільне, єдине,
нерозчленоване) початково перекладалася з грецької мови як поняття „атом”,
згодом – як поняття „одиничності”, „особі”, “самості”, яка не може бути
розчленована без втрати її самобутності, власної індивідуальності та власного
буття, що засновуються тільки на її цілісності.
Філософська наука взагалі розглядає поняття „індивід” як окрему живу істоту, що
протиставляється колективу, соціальній групі, суспільству в цілому. Таке
протиставлення індивіда та суспільства створює вихідний пункт для різних
концепцій індивідуалізму [171, 177].
Поняття „індивідуації” або „індивідуалізації” є категорією, яка швидше
відображає динаміку розвитку самобутності індивіда, ніж його статичні
характеристики, оскільки виступає у якості процесу диференціації індивіда із
тотального цілого. Це прояв живої та неживої природи як безлічі неповторних
індивідів – схожих, але не тотожних; розділення всезагального на індивіди, на
особливе. Особистість, звичайно, може повністю розчинитись в колективній
психіці та злитися з нею, але це не є прогресивним шляхом розвитку, сутність
якого полягає у формуванні індивідуальності [38, 52]. Завдяки індивідуалізації
людина „отримує суверенітет над своїм життям і часом, і все це без революції і
контрреволюції, при якій ненависть пожирає сама себе і увінчує пригноблення”
[39, 29].
„Індивідуація, - як зазначає Юнг, - є процесом створення та відокремлення
одиничних істот: спеціально ж кажучи, як істоти відмінної від спільності, від
колективної психології. Тому індивідуації є процесом диференціації, яка має за
мету розвиток індивідуальної особистості” [193, 415].
Процес індивідуалізації людського індивіда є складним явищем, оскільки він не
обмежується природними, біологічно зумовленими факторами. Як зазначає В. С.
Ларцев, посилаючись на І. С. Кона, в процесі індивідуалізації людини її
індивідуально-природні відмінності доповнюються відмінностями соціальними,
обумовленими суспільним розділенням праці та диференціацією соціальних функцій,
а на певному етапі суспільного розвитку – також і відмінностями
індивідуально-особистісними. Останні виникають на основі перетину природних і
соціальних якостей, які відбиваються у свідомості індивіда, створюючи стійку
внутрішню систему мотивів, що символізується поняттям „Я” [90, 217]. Важливо
додати, що процес індивідуалізації людини буде неповним і не забезпечить
повноцінне формування особистості як члена суспільства без процесу
соціалізації.
Соціалізація – це складний процес включення людини в соціальну практику,
набуття нею соціальних якостей, рис, засвоєння суспільного досвіду та
реалізації власної сутності шляхом виконання певної ролі в практичній
діяльності. Через соціалізацію індивід інтерналізує норми власного оточення
(суспільства) таким чином, що через формування власного Я виявляється
унікальність даного індивіда як особистості. Саме процес соціалізації допомагає
індивіду вибрати певну лінію поведінки, в тому числі і індивідуалістичну. В
цьому контексті Е. Гіденс зазначає: “Оскільки культурне оточення, в якому ми
народжуємося й досягаємо зрілості, настільки впливає на нашу поведінку, може
здатися, що ми позбавлені будь-якого права на індивідуальність чи вільний
вибір. Може скластися враження, що нас просто вкладають у наперед задані форми,
яке суспільство приготувало для нас. Соціалізація сприяє формуванню нашої
індивідуальності й свободи. В процесі соціалізації кожен із нас розвиває в собі
відчуття ідентичності та свою спроможність незалежно мислити і діяти” [37,
61].
Процеси індивідуалізації та соціалізації відіграють важливу креативну функція
щодо поняття „індивідуальність”, яке прийнято розуміти як своєрідність,
сукупність якостей та відмінних властивостей, що висловлюють сутність
особливого, окремого індивіда [171, 176]. В цьому контексті індивідуальність
протиставляється „середній” людині, тобто прояви властивостей окремої людини
протиставляються їхнім типовим проявам (середньо груповим тенденціям), що
виражається у правилі не переносити закономірності, що отримані на групі, на
конкретну людину.
З часів Ренесансу індивідуальність стала, як відмічає Ю. Козелецький, однією з
найбільш важливих людських цінностей. Осердям індивідуальності є ідентичність
індивіда, яка найчастіше розуміється як структура неповторних якостей, що
визначає оригінальність суб’єкта, його стійкість та відчуття неперервності [77,
213]. Кожна людина володіє неповторною ідентичністю. Тому можна стверджувати,
що кожний індивід є неповторною індивідуальністю. Однак слід зазначити, що в
якій би мірі не виявлялась самобутність та індивідуальність індивіда, вона все
ж таки не є першоджерелом індивідуалізму. Якщо порівняти яскраву і пересічну
індивідуальність, то може виявитися, що остання в більшій мірі наслідує
індивідуалістичні принципи, ніж перша. Яскрава індивідуальність ще не означає
концентрування індивіда на власній особі та власних діях і вчинках. Дуже часто
індивід нехтує особистим потужним індивідуальним потенціалом, не усвідомлюючи
його значення і цінності як для власної особистості, так і для суспільства в
цілому. Тоді як пересічна особа, що розуміє власну значущість та цінність,
акцентуючи в
- Київ+380960830922