РОЗДІЛ 2.
ВПЛИВ ЛІКВІДАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СЕЛЯНСЬКОГО БАНКУ НА СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК
СЕЛЯНСЬКОГО ПРИВАТНОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ
2.1 Формування банківського земельного фонду в Україні
Селянський поземельний банк був заснований у 1882 році. Його заснування
зумовлювалось кризовою ситуацією в сільському господарстві Російської імперії в
другій половині пол. ХІХ ст.
Після реформи 1861 року поміщицьке господарство, яке залишалось по своїй суті
екстенсивним, ставало все більш економічно неефективним. Тому протягом другої
половини ХІХ ст. спостерігається неухильний процес скорочення дворянського
землеволодіння. Позбавлені безоплатної кріпацької робочої сили більшість
поміщиків так і не змогли повною мірою пристосуватись до ринкових умов. Як
наслідок з 1862 р. по 1905 р. площа поміщицьких земель на Україні скоротилась з
18287 тис. дес. до 11687 тис. дес., або на 36% [23, 12]. Занепад поміщицького
землеволодіння був зумовлений його технічною та організаційною відсталістю. За
деякими підрахунками на початку ХХ ст. в усій Російській імперії з 107,2 тис.
дворянських володінь лише близько 570 великих латифундій використовували
найновіші на той час технології сільськогосподарського виробництва [41, 275].
Тим часом агрокультура більшості інших поміщицьких господарств залишалась дуже
низькою. Це було пов’язано з тим, що велика частка поміщицьких земель здавалась
селянам в короткострокову оренду (як правило, на 1 рік) [23, 14]. За таких
орендних умов землекористування здійснювалось без урахування перспективи,
орендарі не були зацікавлені у вкладенні коштів для відновлення родючості
ґрунтів. Схильність дворянства до розкошу, невміння та небажання здійснювати
удосконалення власних господарств прискорювали його розорення. Іншою причиною
розпродажу поміщицьких земель було непропорційне, у порівнянні з доходністю
землі, зростання цін на землю.
Ще більшою мірою аграрна криза торкнулась селянських господарств. Внаслідок
високого природного приросту населення дрібні селянські наділи продовжували ще
більше дробитись, а агрокультура залишалась на дуже низькому рівні [123, 48].
Крім того, саме в другій половині ХІХ ст. завершилась колонізація Півдня
України і вільних сільськогосподарських земель тут також майже не залишилось.
Така ситуація породжувала на Україні гострий земельний голод. Економічне
становище селянства ускладнювала податкова система. Селяни вимушені були
сплачувати високі податки – (поземельний податок, мирські збори, викупні
платежі, земські збори) приблизно 1,5 руб. з десятини, тим часом як поміщики
сплачували лише 20 копійок з десятини землі у вигляді поземельного податку та
земських зборів. Високі податки заважали українським селянам зібрати кошти на
купівлю землі чи на покращення агрокультури свого господарства [83, 132]. Як
наслідок відбувався поступовий процес розорення та обезземелення селянства. За
підрахунками економістів Полтавського земства для ведення рентабельного
селянського господарства потрібно було 6 – 9 дес. орної землі, тим часом у 1905
р. майже 44 % селянських дворів (1,4 млн. господарств) в Україні мали наділи
менше 5 десятин [192, 54].
В другій половині ХІХ ст. царський уряд намагався зупинити кризові процеси
підтримкою общинного землеволодіння. Община являла собою об’єднання
безпосередніх виробників на основі спільного користування їх землею. Вона
регулювала правильні сівозміни (в рамках одного невеликого наділу цього зробити
було неможливо), користування пасовищами, общинним лісом. В рамках селянської
общини часто відбувались переділи землі між її членами. Переділи були покликані
урівняти можливості всіх общинників, а відповідно запобігти швидкій
диференціації селянства та процесам розорення малоземельних селян. У правовому
відношенні селяни були прикріплені до общини. Без згоди общини селяни-общинники
не могли звести свої наділи в єдиний земельний масив, щоб подолати черезсмужжя,
змінити місце проживання, вступити до навчального закладу. До 1903 року
існувала кругова порука в рамках общини. Закон від 14 грудня 1893 р. “Про деякі
заходи щодо недопущення відчуження селянських надільних земель” позбавив селян
можливості виходу з общини. Заборонявся також продаж общинних наділів. Як
показала практика, община не могла повною мірою зупинити обезземелення селян.
Вона виявилась неефективною в економічному плані – переділи землі призводили до
збереження неефективних методів землекористування. Зокрема, за даними
Харківського земства общинники часто зовсім не здійснювали угноєння своїх
наділів, тому що не були впевнені, що ці землі залишаться за ними після
переділу [155, 13]. Общинне землеволодіння обмежувало можливості найбагатших, в
економічному плані найперспективніших, прошарків села [193, 71]. Переділи землі
в рамках общини породжували такі явища, як черезсмужжя та дальноземелля, при
яких селянський наділ поділявся на велику кількість дрібних та віддалених один
від одного клаптиків землі.
Черезсмужжя та дальноземелля були характерними також для подвірних господарств.
Ці негативні фактори посилювались також сервітутами: для того, щоб, наприклад,
перевести врожай зі свого наділу, селянин повинен був просити дозволу у
землевласника перевести своє збіжжя через його володіння за плату [97, 46]. В
таких умовах подвірне селянське господарство також не могло бути ефективним.
Негативні наслідки такого стану земельних відносин повною мірою проявили себе в
ході революційних подій 1905 – 1907 років. Погроми селянами маєтків примушували
поміщиків продавати свої землі. Під час революції 1905 – 1907 років процес
скорочення дворянського землеволодіння значно прискорився. Революційні події
показали не тільки екон
- Київ+380960830922