РОЗДІЛ 2
МІСЦЕ ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ ПРО ДУХ
В. ДІЛЬТЕЯ
2.1. Обґрунтування наук про дух і задача критики
історичного розуму
Продовжуючи традиції критичної філософії, учення В. Дільтея ставить задачу
створення критики історичного розуму, вирішення якої приводить автора до
необхідності перегляду системи І. Канта. При цьому він критично змінює теорію
умов свідомості, засновану останнім [97, с. 124].
В. Дільтей відзначає, що розум, який перебуває у внутрішньому світі людини, не
містить у собі даних, які дозволяють визначити те, що знаходиться ззовні [88,
с. 533]. Метод умовиводів не може вирішити цих труднощів, оскільки великий
засновок повинен бути достовірним, не будучи виведеним із інших силогізмів.
Тому вона повинна бути доведена з допомогою повної індукції, що неможливо.
Отож, висновок, зроблений у заключенні, уже міститься у великому засновку.
Метод умовиводів передчасно вбачає наявність істини в останній інстанції.
Однак, зазначає В. Дільтей, цей доказ неможливості пізнання об’єктивного
спростовує метафізику, але не можливість пізнання взагалі. Він не враховує
існування реальності в нас самих. Тому диз’юнкція, яка пропонує вибір
зовнішнього сприйняття або мислення, неправильна. Цього не усвідомлював І. Кант
[88, с. 533].
Переживання існує всередині нас як факт свідомості, який “є не що інше, як те,
що я усвідомлюю” [88, с. 695]. Тому воно не є відносним, як відносний зовнішній
предмет. В основу філософії кладеться цілісний дослід, утворений психічними
фактами [96, с. 122 – 123]. Теорія пізнання базується на психології, яка описує
зміст психічних станів [97, с. 124].
Зв’язок психічних явищ даний нам у внутрішньому досліді “як зв’язок живий,
вільний та історичний”. Він є основою, що створює передумови для встановлення
зв’язку у зовнішньому сприйнятті та мисленні. Отож, “свідомість не може
проникнути по той бік самої себе” [95, с. 90, 91].
В. Дільтей формулює принцип феноменальності, який визначає спосіб даності:
“Основна думка моєї філософії полягає у тому, що від сприйняття і до самих
вищих форм пізнання людський розум (Inteligenz) знаходиться в умовах
свідомості, яку він послідовно вводить у якості передумови у конструкцію
дійсного світу в тому сенсі, що реальність змісту відчуття утворює першу
передумову, до якої потім пристосовуються інші передумови так, що система
нашого відчуття застосовується до конструкції цього реального, причому при
приєднанні і взаємному переносі даного у внутрішньому і зовнішньому сприйнятті”
[97, с. 124]. Людський розум унаслідок закладених у ньому умов свідомості
оволодіває предметом і конструює його, перетворюючи у цьому процесі свої власні
передумови. В. Дільтей відмовляється від кантівського а priori, розглядаючи
умови і засновки пізнання у розвитку, як “живий історичний процес”. При цьому
умови свідомості не зводяться до мислення, а приймаються “в їх повному обсязі”:
почування, воління, мислення [97, с. 124]. Таким чином, усувається поділ
філософського знання на теоретичне і практичне.
Оскільки дане є змістом свідомості, то ліквідуються проблеми, що витікають із
розділення суб’єкта і об’єкта пізнання. Принцип феноменальності не визначає
способу буття предмету, але визначає спосіб його пізнання. Тому, як справедливо
зазначає М. С. Плотніков, принцип феноменальності відрізняється від
феноменалізму Берклі чи Шопенгауера: епістемологічна первинність свідомості не
означає первинності онтологічної [88, с. ІІІ]. При цьому принцип фіксує
дуалістичну позицію В. Дільтея, який відкидає однобічність реалізму та
ідеалізму.
В. Дільтей виключає кантівське протиставлення форми і змісту [101, с. 432]. У
І. Канта особливість духовного життя “пояснюється формою духа – як
інтелігенції, так і волі” [100, с. 475]. На думку В. Дільтея, із чистої форми
мислення не могло виникнути змістовного визначення. У той же час такі поняття,
як причина або благо, якими оперує І. Кант, є змістовними.
За В. Дільтеєм, самим глибоким моментом системи І. Канта стала абстрактна
здібність продукування: “форма могла творитися іншою формою”. У трьох Критиках
“психологічні функції були ізольовано розвинуті у відповідності до форми”, а
мислення знищило “свою власну претензію на безконечний і вічний образ, щоб
знову знайти її у волі” [96, с. 123]. Тому в особі І. Канта філософія розсудку
зруйнувала саму себе.
Однак центральне місце в рецепції учення І. Канта посідає розгляд його
історичних поглядів. Критика В. Дільтея фокусується на припущенні існування
“системи визначень, яка відрізнялася б позачасовою значущістю” і могла б
застосовуватися у пізнанні всіх областей дійсності. Оскільки існування такої
системи є недоведеним припущенням, В. Дільтей приходить до висновку, що “ні
кантівська гіпотеза стосовно виникнення і розвитку планетної системи, ні його
погляд на історичний розвиток, що досягає досконалого громадянського ладу, не
здібний спонукати нас розуміти його позиції як свого роду учення про розвиток”
[89, с. 287]. На думку В. Дільтея, І. Кант, як і весь німецький ідеалізм,
використовує мислительний хід, що приводить до метафізики. Засобом вирішення
проблеми філософії історії стає подолання конечності розвитку індивіда у
безконечності розвитку людського роду. Таким чином, метафізично потрактований
розвиток “бореться з критичним усвідомленням обмеженості історичного пізнання”
[88, с. 380].
І. Кант убачав взаємозв’язок історії у плані Провидіння. Для розвитку задатків
людей природа використовує як засіб антагонізм між ними, “недоброзичливу
товаристськість” людини. В. Дільтей підкреслює, що історична гіпотеза І. Канта
“обмежується дослідженням того, як в історії вирішуєт
- Київ+380960830922