Музично-етнографічні записи та наукові дослідження фольклору Північного Причорномор'я (кінець ХІХ - ХХ століття)

Розділ 2. Фольклористично-народознавчі дослідження середини ХІХ – початку ХХ
століть.
2.1. Формування південного напряму етнологічних досліджень України.
Як відомо, в першій половині ХІХ ст. збиранням та публікацією
фольклорно-етнографічних матеріалів займалися переважно поодинокі ентузіасти.
Ні наука взагалі, ні етнографія зокрема в цьому краї майже не розвивалась. Всі
матеріали записувались наїздами, а автори записів мало турбувались про
автентичність текстів, що значно знижувало їх наукову цінність.
Знаменною подією в історії української фольклористики було видання І.І.
Срезневським “Запорожской Старины” (ч.1, 1833; ч.2, 1838). Ця книга ширше
ознайомлювала читачів з козацьким фольклором, зокрема історичними піснями та
думами, зібраними ученим протягом 1832-1838 р.р. в Павлоградському повіті. З
листів І.Срезневського до матері видно, що він високо цінував і живу народну
мову, і ті історичні свідчення, що несли в собі пісні та думи. Проте, як
свідчать матеріали дослідження Л.Іваннікової [46], в своєму виданні
І.Срезневський іноді редагував фольклорні твори на свій смак, що пізніше
викликало упереджене ставлення до автентичності його записів. Але все ж його
збірка була фактично першою широкою публікацією історичного фольклору Степової
України.
В 60-х роках ХІХ ст. на сторінках “Катеринославських Публічних Відомостей”
починає з’являтися ім’я Г.А. Залюбовського (1836 – 1898), письменника,
фольклориста, активного громадського діяча, якого можна назвати першим
фольклористом Катеринославщини. Починаючи з студентських років (1861 – 1862),
до самої смерті не припиняв він свою збирацьку роботу в межах лише одного
повіту – Новомосковського.
В другій половині ХІХ століття серед видань українського фольклору, як пише
В.В. Данилов, ми не знайдемо жодного збірника, на якому було б зазначене
прізвище покійного, а в майже кожному збірнику скромне “Сообщил Г.Залюбовський”
– не рідкість. І записів, і повідомлень цих величезна кількість [46, 38].
Г. Залюбовський був чи не найактивнішим членом Південно-Західного відділу РГТ
в Петербурзі (1869-1979), а згодом – у Києві (1873-1876). Славнозвісні праці
Чубинського рясніють піснями, казками, легендами і т.ін., надісланими Г.А.
Залюбовським, велика кількість його записів вміщена в першому томі
“Исторических песен малорусского народа” (1874), підготовленому
М.П. Драгомановим та В.В.Антоновичем. Його записи характеризуються
документальністю, точною фіксацією мови жителів Південної України. Справжніми
його послідовниками в цьому стали І.І. Манжура, Я.П. Новицький та
Д.І. Яворницький.
І.І. Манжура вперше в 1891 році зробив короткий бібліографічний огляд
Катеринославських етнографічних видань на сторінках періодичного видання
“Етнографическое обозрение” і тим самим звернув на них увагу широкого кола
вчених. Його творчу естафету підхопили Яворницький і Новицький. Вони ще більше
утвердили наукові принципи збирання та публікації фольклору, а також звернули
увагу на ті жанри, які майже не представлені в записах І. Манжури, зокрема
історичні пісні та перекази про зруйнування Січі та подальшу долю Запоріжжя
[46, 39].
Підготовлені і видані в 1856 і 1857 роках Пантелеймоном Кулішем (1819-1897),
українським письменником, фольклористом, етнографом і істориком, два тома
“Записок о Южной Руси” [84, 88] (про Україну) стали значним явищем в
культурному житті України і всієї Російської імперії. В основу видання увійшли
матеріали про Південно-Західний край, які збирав П. Куліш у складі
етнографічно-фольклорної експедиції від Комісії для розбору давніх актів, яка
працювала у 1843 році за особистим розпорядженням генерал-губернатора Д.Г.
Бібікова.
Матеріали “Записок” склали яскраві зразки оповідань, переказів, пісень,
почутих від кобзарів і лірників.
За твердженням Куліша, в перші часи козацького лицарства бандура була не
випадковою річчю у воїна, бо була названа в думі подорожньою і згадувалася
поряд з люлькою. “Коли малоросійські національності заселили поле, Запоріжжя і
сюди перенесло багато своїх рис. Бандура зробилась загальновживаним
інструментом у всіх, хто називав себе козаком” [84, 188]. Творцями історичних
дум і пісень були не жебраки-сліпці, а очевидці і учасники пригод.
Пам’ять старосвітських бандуристів зберігала в собі римовані літописи
минулого, в яких історія фактів поєднується з історією душі народу.
Від заможного старика-сліпця Ригоренка із Харківщини М.Неговський записав
декілька дум.
Зокрема, бандуру Ригоренко отримав від старого запорожця, який знав без­ліч
пісень і дум, частину яких передав Ригоренку. “Ця бандура була нерозлучною
супутницею життя “доброго молодця” до зруйнування і після зруйнування Січі” і з
якою він розлучався “зі сльозами і з голосіннями, схожими на голосіння по
мертвим” [84, 198 – 199].
П.Куліш стверджував, що думи уціліли тільки на лівому березі Дніпра. “Це було
пов’язано як з подіями Коліївщини, так і з переселенням, яке почалося з часів
Хмельницького і закінчилось при Самойловичі. Правий берег був театром війн
Хмельницького і через те вкінець обезлюднів. Чорноморська торгівля хлібом не
існувала і пан­ські доходи добувались переважно із кормління скота, добуванням
меду, воску тощо” [84, 87].
Писемні згадки не зберегли спогадів про перші гайдамацькі набіги Запорізької
вольниці. “Гублячи при переселеннях ланцюги стародавніх згадок і забуваючи
патріотичні думи про перші козацькі війни, народ ставить Хмельниччину поряд з
Коліївщиною, виспівуючи старовинним складом пісень і старовинними наспівами
подвиги нових героїв козацтва – Харка