РОЗДІЛ 2
СЛОВОТВІРНА СТРУКТУРА ІМЕННИКІВ ЗІ ЗНАЧЕННЯМ ПОДІБНОСТІ
Словниковий склад української мови є відкритою динамічною системою у зв’язку з
постійною потребою називання конкретних предметів, абстрактних понять, ознак,
дій тощо. Так, рівень розвитку окремих наук в Україні на початку ХІХ століття
та наявність необхідних мовних засобів для вираження нових понять сприяли
становленню наукового (науково-популярного) стилю. “Кожна вдала наукова назва
спирається на роки найуважнішого спостереження, на пізнання тісних і стійких
переплетень багатьох ознак і на розуміння того, як саме співвідносяться ці
комплекси до інших того ж роду. Така назва є стиснута в одне слово, проста чи
складна, формула явища, яка вивчається й дійсно слугує зупинкою думки на деякій
вершині” [Флоренський 1989: 128].
Основу сучасної термінології становить народна термінологія, що складалася
протягом віків. Частина цих термінів праслов’янського походження, але панівна
більшість – пізнішого мовного періоду. Активно термінологічне поле української
мови поповнювалося на базі власних словотворчих ресурсів. Цьому сприяли широкі
можливості її дериваційної системи. Зокрема, в українській мові розвинулися
словотворчі засоби для закріплення встановлених свідомістю людини відношень
подібності. “На початку зародження тієї чи іншої науки, – зазначає
Л.О. Симоненко, – загальний стан і розвиток пізнання був таким, що вимагав
порівняння певних понять з оточуючими предметами” [Симоненко 1984: 68].
Дериваційною базою при цьому виступають слова загальновживаної лексики. Так,
Л.С. Паламарчук указує, що розширюючи свою семантику, звичайні слова загального
вжитку паралельно з означенням уже відомих предметів, явищ, процесів стають
також знаками нових уявлень і понять, які своєю функцією нагадують звичні
предмети або явища [див. Паламарчук 1978: 39].
За нашими спостереженнями, встановлення подібності, зокрема через систему
словотворчих засобів, є актуальним і для подальшого розвитку науки (пор.
колінце каналу лицевого нерву, каналець барабанної струни, головка нижньої
щелепи тощо). Окрім цього, для української мови характерне більш активне
вживання суфіксів дедемінутивного походження для вираження подібності в процесі
найменування частин організму людини (пор. головка нижньої щелепи – лат. Caput
mandibule (буквально голова нижньої щелепи), шийка лопатки – лат. Collum
scapule (буквально шия лопатки). Очевидно, такі афікси використовуються для
зіставлення наукових понять. Вони вказують, що йдеться про відмінне від твірної
лексеми значення, заперечуючи тим самим ряд істотних семасіологічних
характеристик слова. Широке вживання суфіксів дедемінутивного походження при
найменуванні термінів є специфічною лінгвальною рисою східнослов’янських мов,
для яких є характерним функціонування зменшено-пестливих формантів. Ця
мовленнєва риса визначає менталітет українського народу: емоційне сприйняття
світу східних слов’ян проявляється, окрім інших ознак, у вживанні демінутивних
суфіксів, що в процесі розвитку мови змінювали та розширювали свої словотвірні
функції.
Цікаві висновки дозволяють зробити зіставлення термінологічних словників
початку та кінця ХХ століття. Так, “Словник природничої термінології (проєкт)”
за ред. Х. Полонського (1928 р.) пропонує відділ стегна іменувати головою, а
відділ плечової кістки головкою, тобто розрізняти за розміром. Автори
“Російсько-українського словника наукової термінології: Біологія. Хімія.
Медицина.” (1996 р.) обидві частини тіла іменують головкою. Тим самим
простежується тенденція до використання суфіксів дедемінутивного походження.
Уніфікація медичної терміносистеми в цьому випадку відбулася шляхом відбору
найбільш вдалого лексичного матеріалу, оскільки вживання таких формантів
дозволяє диференціювати значення лексем голова – головка. Вони орієнтують мовця
на те, що йдеться про інше поняття, відмінне від голова “частина тіла, в якій
міститься мозок”, але подібне за певними (як правило, зовнішніми) ознаками до
нього.
Окрім наукової лексики, дериваційні засоби вираження подібності активно
використовуються для найменування нетермінологічних понять навколишнього світу
(різновидів страв, одягу, локативів, тварин тощо). Цьому сприяв
екстралінгвальний фактор – поява нових реалій буття людини, пов’язаних із її
суспільним розвитком як “людини розумної”. У внутрішній формі таких похідних
закріплюються предметно-логічні зв’язки, що встановлюються через мовний досвід
мовця і є продуктом раціональної думки людини.
Таким чином, встановлення подібності є характерним для процесу мислення людини,
це один із важливих механізмів пізнання нею навколишнього світу, а тому
використовується в мовній практиці. На основі подібності творяться похідні
численних семантико-словотвірних груп: соматичні назви, інструментальні та
ботанічні найменування, назви одягу, взуття, страв, вмістилищ тощо. Денотативна
база подібних дериватів опирається на йменування знарядь праці, інструментів,
вмістилищ (приміщень, посуду тощо), одягу, страв, матеріалу, рослин, тварин,
транспорту, природних явищ, назв земного простору тощо.
У процесі найменування наукових понять та окремих номенклатурних одиниць
носіями мови за допомогою засобів деривації встановлюється подібність за
зовнішніми ознаками (формою, кольором, зовнішньою будовою), схожістю функцій
предметів, їх внутрішньої будови та тактильних властивостей, смаку, запаху
тощо. Обстежений матеріал дає підставу стверджувати, що найбільш численною
групою іменників зі значенням подібності є назви предметів, які творяться на
основі зовнішньої подібності до предметів навколишнього світу.
2.1.
- Київ+380960830922