РОЗДІЛ II. ПРОВІДНА РОЛЬ МИТЦЯ ЯК ОСНОВА ЙОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ
ПРОСТОРІ
ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Інтелігенція в модернізаційних процесах та динаміка формування моделі
«митець-пророк»
Визначальною подією для періоду, який розглядається в дослідженні, була
революція 1917 року. В Російській імперії, яка мала тривалу державну та
культурну історію, революція створила «ситуацію початку часів». У ній на більш
широкій основі повторилася зав’язка та головна колізія світового історичного
процесу: перехід від напівпатріархального суспільства до індустріальної
цивілізації [70, 180]. Для одних народів модернізаційний шлях передбачав
стрибок від родоплемінних часів, в інших – від села, вже підданому впливам
процесів міської культури, ринкової економіки та швидкої соціальної
поляризації. Ситуація переходу, «рубіжного часу» була завжди багата на
пророцтва, причому саме пророцтва митців завдяки своїй чуттєвій конкретності та
наочності надовго переживали свій час і свою епоху, хоча видіння «золотого
віку» з часом втрачали своє первинне значення. Бо революція відбувалася, як
зазначає Ю. Меженко, не лише на площах і вулицях, а й у кабінетах мислителів та
в кімнатах мрійників [233, с.57]. В межах російського соціокультурного простору
постать митця необхідно розглянути на тлі піднесення спільноти, яка у
вітчизняній та європейській культурах отримала назву «інтелігенція».Незважаючи
на те, що цей термін вже активно функціонував в європейській культурі, у нас
він використовувався для назви групи, відповідника якій в Західній Європі не
було.
Внаслідок величезного розриву, внесеного в Росію швидкою та насильницькою
модернізацією, європеїзацією і протиставленням «верхів» «низам», ця соціальна
група репрезентує народ в його протистоянні владним інтересам пануючих класів.
Література та мистецтво в Росії у ІІ пол. ХІХ ст. грали винятково важливу роль,
переважаючи над іншими видами духовної діяльності. До середини минулого
століття російська література стала універсальною формою національної
суспільної свідомості. Саме в ній втілилися найвищі досягнення російської
філософської думки, як соціальної, так і моральної. Про літературу та мистецтво
як феномени надзвичайного значення говорив М. Чернишевський [362, 94].
Символічними для російської культури ХІХ ст., яка у значенні
«літературоцентризму» підхопила естафету інших країн (Франції, Німеччини),
стали слова Герцена про літературу як єдину, найвищу трибуну народу,
позбавленого політичної свободи. Вплив літератури в такому суспільстві набуває
розмірів, давно втрачених іншими країнами Європи [175, с.401]. Тому великий
інтерес російських дослідників викликала проблема зв’язку російської культури
та суспільства з наслідками Французької революції [349, с.8]. В. Бєлінський у
листі до М. Гоголя зазначає, що публіка бачить в російських письменниках своїх
єдиних вождів, захисників та рятівників від офіційної ідеології, що спиралася
на принципи «самодержавство, православ’я, народність», і тому «завжди готова
пробачити письменникові погану книгу, але ніколи не вибачить йому шкідливої
книги» [19, с.13]. У системі культури Росії, як зазначає І. Кондаков,
література завдяки метафоричності, образності долає бар’єри цензури в
безправному політично суспільстві, служить гласності. Саме тому вона бере на
себе місію відразу кількох складових культури, а саме: філософії, соціальних
наук, публіцистики, суспільно-політичної діяльності (опозиційної чи офіційної).
Отже, вона вже не мистецтво в низці інших мистецтв, а синтетичне явище
культури, яке із зазначених причин заступає інші, нерозвинені сфери, що
відповідають за пізнавальні, світоглядні, соціально-регулятивні функції. Таким
чином, тягар відповідальності, який література несла перед суспільством, мав
переважно морально-етичний, а не художньо-естетичний характер [175, с.288].
Російський (як і український) митець вважав себе зобов’язаним служити істині
більше, ніж красі, народові – більше, ніж публіці. Перед народом митець-пророк
не міг помилятися, і будь-який злочин (наприклад, співробітництво з таємною
поліцією), або хибний крок його як людини міг перекреслити його творчість як
митця. Цьому типу творчості притаманне пов’язане із православною традицією
сакралізоване ставлення до слова, що поєднувалося з мотивами просвітництва та
романтичною тенденцією ототожнення мистецтва й життя. Таким чином, у суспільній
свідомості нерозривно поєднувалися митець і людина, пророцтво і художність,
краса і моральність. Виявити ті риси митця-пророка, які склалися у вітчизняній
естетичній теорії та художній критиці, як постаті, найбільш авторитетні в
культурі, – можливо за умов урахування протилежного типу – майстра, який мав
переважно артистичне спрямування, не ставлячи перед собою пророчих завдань.
В. Бєлінський протиставляє за аналогічним принципом О. Герцена та І. Гончарова;
М. Чернишевський - М.Гоголя та О.Пушкіна. Перші зображують дійсність заради
творення над нею суду і проголошення вироку, різко висловлюють свої симпатії та
антипатії, мають відвертих ворогів (які будуть «давитися кожним шматком й
бентежитися від кожного слова» [цит. за 45, с.67]), пристрасних прихильників на
шляху захисту правди (О.Герцен, М.Гоголь). Другі – змальовують характери заради
насолоди своїми художніми можливостями, виступають як «олімпійці», що
рівномірно розповсюджують на всіх своє співчуття, нікого не ображаючи своєю
суворістю. Як В. Бєлінський, так і М. Чернишевський віддають свої симпатії
першому типові митців. В. Набоков, не сприймаючи естетику Чернишевського як
майстер та естет, називав таких людей як він «спра
- Київ+380960830922