РОЗДІЛ 2
Основні компоненти політичної компетентності в системі управління
2.1. Політична стратегія і тактика в системі управління
В зміст політичної компетентності насамперед входять такі поняття як політична
стратегія та тактика. Розглядаючи компетентність у системі політичного
управління, слід зазначити, що вона по-різному виявляється на рівні політичної
стратегії і політичної тактики.
Питання про компетентність в політичній стратегії стоїть насамперед перед
керівниками державного масштабу, перед політиками, які вершать долі своєї
країни і свого народу. Від компетентності цих керівників залежить, наскільки
успішно йдуть справи в державі, гармонійно або дисгармонійно співвідносяться
між собою провідні соціальні групи суспільства. Звичайно, у великих керівників
є радники, консультанти, цілий штат освітніх і теоретично обізнаних помічників,
однак рішення приймає сам політичний керівник.
Саме це рішення переводить будь-як теоретичні бесіди в практичну площину,
впроваджує плани в конкретне життя. Відповідальність тут несе безпосередньо сам
керівник. При цьому, він не вправі відокремити себе від прийняття рішення,
пояснюючи це тим, що він має недостатній рівень знань у цій або іншій галузях
чи ідеологічних моментах.
Стратегія і тактика у політиці – це рівні планування і управління політичним
процесом. Стратегія формується як загальна мета руху і загальні принципи і
способи її досягнення і реалізується через ідеологічні теорії, маніфести,
загальні програми політичних партій і еліт. Тактика створюється як дроблення
стратегічного процесу на етапи або елементи, що становлять собою одночасно
самостійні процеси і моменти цілого. Таким чином, стратегія і тактика є
одночасно тотожними і різними, є одним цілим, що розрізнені в собі та
складаються з окремих елементів.
Важливою проблемою при розгляді компетентності як істотної риси стратегічних і
тактичних дій у політиці є відповідність тактики – стратегії (можна бути
компетентним стратегічно, але некомпетентним тактично, і тоді провал
управлінської діяльності забезпечений). Тому розгляд компетентності в галузі
стратегії і тактики уявляється нам досить продуктивним теоретичним підходом.
Говорячи про стратегію, мається на увазі постановка самих фундаментальних
цілей, що вказують шляхи розвитку даного соціуму, що визначають траєкторію його
руху не на один рік уперед. Щоб такі цілі могли бути поставлені, необхідне
самовизначення країни (держави) на шкалі історичного руху.
Процес глобалізації ставить перед кожною країною питання про те, чи зберігати
історично сформовану самобутність, дотримуючись традиції, або прагнути до того,
щоб розділити з домінуючим західним світом його динамічний ринковий шлях.
Стратегія зв'язана з вибором типу суспільства, і верховна влада зобов'язана
бути різнобічно компетентною для того, щоб здійснити вибір свідомо і
відповідально.
Звичайно, варто усвідомлювати те, що історичні шляхи визначаються не тільки
політичними рішеннями. У свій час В. Ленін і більшовики могли встановити
політичний устрій, названий соціалізмом, але не могли зімпровізувати
економічний рівень розвитку держави, що відповідав би самій ідеї соціалізму, не
могли разом змінити традиції і культуру. Це показує, що соціальна реальність
має власну логіку руху, незалежну від бажань політиків. Але це означає, що тим
важливіше для політиків мати компетентність – знання економічних, політичних і
культурних законів і тенденцій [215, с. 34]. Це знання, якщо воно і не
забезпечує чіткого вибудовування бажаної політичної лінії, проте дозволяє
уникнути помилок і наступних за ними проблем, що виникають із відсутності
елементарних знань та навичок.
Втім, як показує політична практика, роль особистостей, насамперед великих
політиків, вождів, воєначальників не така вже й мала. Нехай їх дії виявляються
ефективними тільки при наявності сформованих об'єктивних передумов, нехай вони
з неминучістю повинні спиратися на стихійно сформовану готовність мас до
визначеного типу поведінки, все-таки саме конкретні суб'єкти – Наполеон,
Сталін, Гітлер, Рузвельт і т.д. визначають вигляд історії на цілі епохи [191,
с. 115-123]. Для поколінь людей компетентні або некомпетентні дії політиків
обертаються поганими або гарними умовами життя, війнами або миром, заможністю
або бідністю.
Усе це означає, що про компетентність політиків судять за результатами їх
діянь, по наслідках їх рішень. Мотиви, звичайно, деякою мірою приймаються до
уваги, але, скоріше, політологами, публіцистами, ніж народом. Компетентний не
той, хто володіє знанням і в кого було багато оригінальних ідей, а той, хто
успішно втілив свої плани в життя, створивши населенню в цілому й окремим
соціальним групам зокрема сприятливі умови для життя і розвитку. Якщо ж
«компетентний» політик не діяв або гірше того – наробив помилок, то його не
можливо вважати дійсно компетентним.
Але уявимо собі, що політик висунув благі цілі, склав плани дій, за допомогою
фахівців розписав соціальну технологію, однак в нього не вистачило волі й
енергії для втілення їх у життя. Чи вправі ми в цьому випадку говорити про
компетентність керівництва? Компетентність, помножена на бездіяльність, дає
політичний нуль. Саме тому, говорячи надалі про чисто ментальні характеристики
політика, про його цілі, знання, декларації, рішення, автор роботи буде мати на
увазі, що компетентністю все це може бути названо лише за умови прояву
політичної волі, при послідовному практичному виконанні задуманого.
Розглянемо конкретніше, які необхідні елементи входять до складу стратегічної
компетентності політичного керівника. Мова може йти як про представників вищої
- Київ+380960830922