Розділ 2
КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ЖИТТЯ КРАЇН ЄВРОПИ
2.1. Провідні концепції походження, сутності
та типології націоналізму
Націоналізм нині трактується дослідниками як одна з найскладніших категорій
суспільного життя. З одного боку, він є цілісним суспільно-історичним
феноменом, а з другого – демонструє багатоманітність своїх виявів, зумовлених у
кожному випадку відповідними соціально-культурними чинниками. Тому його
сутність можна збагнути, простеживши причини, умови і специфіку формування
націй, органічною формою світобачення яких, власне, і виступає націоналізм.
Але в сучасній науці немає єдиної теорії нації. Правда, значна частина західних
філософів, політологів і соціологів (Б. Шейдер, Г. Кон, Л. Снейдер, Ч.Сміт, Ф.
Нортроп, Х. Моргантау, В. Ебенштейн та ін.) [214, 7] тлумачать націю як майже
виключно духовне явище, розглядаючи її як результат продовження й ускладнення
родо-племінних зв’язків та пов’язують її з державою. При цьому в одних
концепціях провідними чи навіть єдиними ознаками нації постає “національний
дух” (національна свідомість, національний характер), у других нація
розглядається як “психологічне поняття”, “несвідома психологічна спільнота”, в
третіх вона зводиться до спільного національного характеру, що сформувався на
основі спільності долі, чи до союзу людей, що споріднено мислять. Часом до
уваги беруться духовні аспекти (спільні національна свідомість, національне
почуття, національний характер тощо). Висуваються і статичні концепції, які
пов’язують націю з державою [214, 8].
Радянськими дослідниками нація донедавна характеризувалася як “історична
спільність людей, яка складається на основі спільності їх мови, території,
економічного життя, культури і деяких інших особливостей”, серед яких
називаються побут, звичаї, традиції, особливості національного характеру чи
психології [214, 13]. Неважко помітити, що це визначення авторів “Філософської
енциклопедії” майже повторювало визначення нації, яке давалось Й. Сталіним:
“Нація є стійка спільність людей, що історично склалась, виникла на базі
спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який
проявляється в спільності культури” [213, 290].
Із цього визначення випливає, що свою культуру (фактично свій “життєвий світ”)
люди створюють як винятковий спосіб суспільного життя, а далі це новоутворення
"вживається" у природне середовище. Люди діють вільно, в межах певного простору
свободи, тому в результаті маємо різноманітність як головну ознаку цих
“життєвих світів”. Так створюється неповторність способу єднання у спільноти.
Люди згуртовуються настільки, наскільки вони є носіями певної “особливої”
культури, що становить той необхідний для людини світ, в якому
віддзеркалюються, набувають буттєвої значущості та стають зрозумілими інші
складові суспільного буття. Більше того, культура як сукупність яскраво
виражених духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних рис характеризує
певне суспільство.
Феномен культури визначає як сенсожиттєві орієнтири кожної окремої людини, так
водночас спрямовує і всі інші суспільно вагомі дії, починаючи від політичної
свідомості і закінчуючи творенням культурних цінностей в усіх сферах
суспільного буття.
Загалом культура є явищем системним, а це означає, що вона включає всі
необхідні життєво важливі елементи і жоден із них за своєю суттю не заперечує
та не протидіє іншим. Сукупність автентичних елементів становить культурну
неповторність даного суспільства, яке переважно складається з представників
різних етносів та націй, що формують народ.
Культурна неповторність кожного народу, з яких складається людство, формувалася
поступово, через різні ступені етнічної організації людей. Поняття етносу
поєднує в собі культурну спільність з етнічною свідомістю. Складний процес
етногенезу через рід, плем’я і народність завершується якісно вищим ступенем
об’єднання людей яким є нація. Нація виникає за певних історичних умов,
проходить випробування часом і своїм виживанням доводить право на власний
спосіб життя.
В античних римлян „Natio” – це ім?я богині народження та походження. Тому
першовитоки нації як самоідентифікації сягають ще античності, що онтологічно
позначалося на уявленнях про тодішній цивілізаційний світ. Останній позначався
за принципом бінарної опозиції на „ми (греки) і не – ми (варвари)”. В Давньому
Римі “націями” називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних
кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму.
Згодом поняття “нації” почали пов’язувати здебільшого з місцем народження її
представників [4, 7].
У давньоєврейській та грецькій мовах того часу також існували відповідні
терміни для позначення чужинців, адекватні пізнішому латинському слову “natio”.
Так, у латинських варіантах Біблії термін “нація” теж уживається для позначення
“чужинців”, тоді як слово “народ” (populus) було відповідником “богообраного
народу”, тобто євреїв. Таке значення терміну “група чужинців”, об’єднаних
спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося
незмінним протягом століть [4, 8].
Приблизно в кінці ХІІІ ст. виникло ще одне значення поняття “нації” - як
спільноти представників інтелектуальної (наприклад, студентської), теологічної,
політичної чи церковної еліти того часу, об’єднані за територіальною ознакою.
На соборах епохи пізнього середньовіччя члени “націй” підкреслювали свою
належність до певної країни, а також до певної мови, що свідчило про подальшу
“етнізацію” терміна й визначення себе представником певної культурної спільноти
[85, 33-35].
- Київ+380960830922