Розділ 2
ПРОБЛЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАВОПОРЯДКУ ТА РОЗБУДОВИ СИСТЕМИ ОРГАНІВ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЗА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УМОВ В УКРАЇНІ
ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
2.1. Політико-правові підходи держави до проблеми
організації охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю
за умов суспільно-політичної ситуації в Україні
у 1918–1921 роках
Оскільки політика суверенної і правової держави у питаннях охорони законності і
правопорядку, забезпечення внутрішньої безпеки, недоторканності особи, захисту
життя громадян, майнових та інших прав і законних інтересів фізичних і
юридичних осіб від будь-яких протиправних посягань і нормативно-правове
регулювання правоохоронної діяльності становить одну з найважливіших прерогатив
держави, розглянемо політико-правові підходи держави та її політичних сил до
проблеми будівництва органів охорони правопорядку, а саме органів внутрішніх
справ, та організації і діяльності їх керівного органу – Міністерства
внутрішніх справ – у період визвольних змагань українського народу за втілення
в життя ідеї української державності за доби Директорії Української Народної
Республіки [101; 102]. Розгляд цих питань буде проведений у ракурсі
конкретно-історичних умов, що склалися в суспільно-політичному житті в Україні
у період із середини 1918 року по 1920 рік включно. Такий період обраний
дисертантом виходячи з того, що доба Директорії бере свій початок ще до того
часу, як остання була утворена (листопад 1918 року) і офіційно прийшла до влади
(грудень 1918 року), тобто охоплює період підготовки протигетьманського
повстання, і триває до остаточного виходу Директорії та її владних інститутів з
території України 14 листопада 1920 р. Проте сюди слід віднести також певний
час перебування Директорії за межами України (1921 рік), коли вона,
сподіваючись на своє повернення і відновлення української національної держави
в Україні, продовжувала політичну і законотворчу діяльність в умовах еміграції,
зокрема у цей період тривала робота з підготовки законопроектів, які
стосувалися охорони правопорядку і розбудови правоохоронних органів (які разом
з іншими органами виконавчої влади називалися в документах того часу
адміністраційними), що не можна обійти увагою, розробляючи тему даного
дослідження.
Характеристику суспільно-політичної обстановки в Україні в досліджуваний період
доцільно розпочати з такої визначальної події, як збройний виступ українських
революційних сил проти гетьманського уряду Української Держави [103; 104; 105,
с. 467–469], причому тут не обійтися без згадки про загальновідомі історичні
факти, відштовхуючись від яких можна вести подальший розгляд теми.
Питання стосовно причин та доцільності протигетьманського повстання в
українській історичній та історико-правовій літературі є одним з найбільш
дискусійних. Зважаючи на те, що висвітлення цього питання виходить за межі
нашого дослідження, зупинимося на розгляді лише окремих аспектів, пов’язаних з
причинами, що призвели до повстання, з його підготовкою та проведенням, з тим
щоб мати змогу зіставити їх з причинами послідуючої втрати української
національної державності, а разом з нею – і втрати можливості розбудови
національного правоохоронного законодавства та системи правоохоронних органів з
Міністерством внутрішніх справ на їх чолі.
По-перше, національно-патріотичні кола тогочасного українського суспільства
негативно сприйняли той факт, що гетьман П. Скоропадський після зліквідування
29 квітня 1918 р. Центральної Ради Української Народної Республіки [106; 107]
був приведений до правління Українською Державою, як вона стала йменуватися, за
підтримки німецького окупаційного військового командування. Директорія ж
прийшла до влади за підтримки національно-патріотичних сил, і хоча за
присутності на території України німецько-австрійських військ, проте без їх
втручання, при їх нейтралітеті.
По-друге, усі, хоч і нерішучі, реформаторські кроки Центральної Ради в напрямі
«соціалізації» (тобто соціалістичних перетворень, проголошених Центральною
Радою як головний напрям її внутрішньої політики) за Гетьманату були припинені.
Було відновлено право приватної власності, у тому числі й право приватної
власності на землю. В економічній і фінансовій сферах надавалася «повна свобода
торгу» й «широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви» [97, с. 83].
Законодавчим актом під назвою «Закони про тимчасовий державний устрій України»
від 29 квітня 1918 р. [97, с. 84–86] підкреслювалося положення про
недоторканність приватної власності, хоча терміна «приватна» в тексті не
згадувалось. Виключне право видавати закони надавалося гетьману. Директорія ж у
своїй Декларації проголосила про майбутню земельну реформу з передачею земель
крупних землевласників безземельним і малоземельним селянам, про соціальні
реформи, про передачу влади трудовому народу, представники якого у Конгресі
трудового народу матимуть всі верховні права, у тому й числі право приймати
закони [97, с. 100, 102, 103].
По-третє, за нетривалий час свого існування – до 14 грудня 1918 р. –
гетьманський уряд України прийняв низку законів, спрямованих на відновлення,
зміцнення і захист приватної власності, на державну підтримку великого
приватного промислового і сільськогосподарського виробництва та на державну
монополію на вироблений продукт, які нанесли відчутний удар по інтересах
простого населення, перш за все сільського, та інших товаровиробників. Це,
зокрема, закони:
– про державну монополію на продаж цукру від 7 травня 1918 р.;
– про право продажу та купівлі землі поза міськими поселеннями від 14 червня;
– про передач
- Київ+380960830922