Розділ 2
Політико-правові передумови відродження Польської Республіки
2.1. Становлення польської державності в роки Першої світової війни
Польща, як незалежна держава, на політичній карті світу з’явилася в Х столітті
і проіснувала аж до її трьох поділів, тобто до кінця ХVІІІ століття. У
результаті цих поділів та рішень Віденського конгресу (1814-1815) Росія
отримала Королівство Польське і так звані Східні землі (біля 462 тис. кв. км.
території і 5,5 млн. населення), Пруссія анексувала Великопольщу, Помор’я та
Верхню Сілезію (більше 131 тис. кв.км. і населення в 2,6 млн чоловік), Австрія
заволоділа Малопольщею та Цєшинською Сілезією (129 тис. кв.км. території і 4
млн. населення) [168, с.341 ].
Відтоді Польська держава фактично і юридично перестала існувати. Польський
король Станіслав Август Понятовський 25 листопада 1795 р у м. Гродні зрікся
престолу (під тиском російської цариці Катерини ІІ). Знаменно, що стосовно
таємної статті російсько-прусської конвенції за 26 січня 1797 р., схваленої
Австрією, було підтверджено “кінцеву ліквідацію всього, що могло б нагадувати
існування Польського Королівства”. Ця конвенція була додатком до договорів від
3 січня і 24 жовтня 1795 р., укладених між Росією, Австрією і Пруссією. Автори
конвенції зобов’язувалися не згадувати в офіційних документах слова “Польща”,
оскільки цей вираз “відтоді на всі часи буде ліквідований” [200, с.182]. Вони
вважали, що Польська держава зникла з політичної карти Європи назавжди.
Конвенція послужила основою для укладення тісного союзу Росії, Австрії і
Пруссії, який згідно з рішенням Віденського конгресу у 1815 р. отримав назву
Священного Союзу – могутнього захисника імперських режимів у Європі.
Водночас було б помилкою не згадати, що свій державний суверенітет, свою
державну самостійність і незалежність Польща почала втрачати на практиці значно
скоріше від поділів її території, тобто ще задовго до її першого поділу в 1772
р. Посилене втручання іноземних держав у внутрішні справи Речі Посполитої
припадає на період Північної війни. Особливо це стосувалося Росії, яка
ігнорувала думкою і намірами уряду Польщі.
Про падіння міжнародного престижу Речі Посполитої свідчить хоча б такий факт,
що уряди Росії, Пруссії та Австрії вирішували, кому бути або не бути на
польському престолі після смерті польського короля Августа ІІ (необхідно
відмітити, що помер Август ІІ лише 1 лютого 1733 р. О.П.). Але незважаючи на це
ще 13 грудня 1732 р. в Берліні був підписаний трактат “трьох чорних орлів”,
званий трактатом Лєвенвольда (від прізвища його автора – великого конюшого
російської імператриці Анни Іванівни Карла Лєвенвольда), згідно з яким Росія,
Пруссія й Австрія мали намір не допустити до польської корони як Фрідріха
Августа, сина короля Августа ІІ, так і С. Лєщинського [96, с.212]. Трактат,
правда, не був ратифікований, проте сам факт його появи переконливо свідчив про
ставлення трьох держав до Речі Посполитої і про її авторитет. Отже, можна з
певністю стверджувати, що державний суверенітет Речі Посполитої суттєво
порушувався прямим і грубим втручанням іноземних держав у її внутрішні справи.
Варто також пригадати факт вибору Сеймом у 1764 р. польським королем Станіслава
Понятовського, коли російським урядом в Польщу були направлені військові
частини для придушення патріотично налаштованої польської опозиції, яка була
проти такого вибору.
На нашу думку, основною причиною послаблення королівської влади, падіння її
авторитету була деморалізація та корумпованість на всіх рівнях державного життя
шляхетсько-магнатського суспільства. У 50-х – на початку 60-х років ХVІІІ ст.
політичний занепад Речі Посполитої поглибився. Політичні реформи, які тоді
проводилися і були спрямовані на виведення Речі Посполитої з економічного і
політичного застою, не принесли бажаних результатів і не відповідали стратегії
правителів Пруссії і Росії.
Досліджуючи причини падіння Речі Посполитої, перш за все необхідно акцентувати
на аналізі внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку цієї держави у ХVІ-ХVІІІ
ст., особливо в останні півтора століття її існування перед втратою
державності. Шляхта поступово втрачала вплив у державі, що вміло
використовували в своїх інтересах магнати. Вона також всіма засобами старалася
обмежити королівську владу, підпорядкувати державне управління Сеймові,
перетворивши короля і вищих посадових осіб (міністрів) у виконавців їхньої
політики.
Також не було створено належної правової основи діяльності Сейму: був відсутній
чіткий регламент засідань, обмежувалися повноваження послів сеймиковими
інструкціями, підтверджувалися за шляхтою права “liberum veto” (дослівно – “маю
право заборонити”), коли кожна постанова Сейму повинна була прийматися
одноголосно. Така неспроможність Сейму переносила центр ваги у вирішенні
державних справ на сеймики, які були слухняним знаряддям магнатів. Шляхта,
маніпульована магнатами, не проявляла особливого інтересу до того, що діялося у
верхніх ешелонах влади.
Отже, брак належної функціональної влади став одним з головних факторів
занепаду Речі Посполитої аж до самого кінця її існування. Крім цього, не можна
скидати з терезів такі явища в галузі економіки, як відносно слабкий розвиток
переробної промисловості в містах, особливо мануфактур, зведення зовнішньої
торгівлі до вивозу зерна і продукції лісу, що перетворило польсько-литовську
державу в аграрний придаток промислово розвинутих країн Західної Європи.
Державні реформи, метою яких було виведення країни з політичної і економічної
кризи, проводилися із запізненням.
Необхідно також зазначити, що шляхетська політико-правова програма швидко
вичерпала
- Київ+380960830922