РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ВИКОНАННЯ ЗАВДАНЬ ФЛОТАМИ ПРИ ВЕДЕННІ САМОСТІЙНИХ ДІЙ У ВОЄННИХ
КОНФЛІКТАХ 1967–1988 рр.
2.1. Чинники, які впливали на самостійні дії флотів у воєнних конфліктах
1967–1988 рр.
Вивчення матеріалів щодо застосування флотів у воєнних конфліктах дало
можливість встановити, що реальний внесок флотів у досягнення цілей тієї чи
іншої війни визначався багатьма чинниками. Серед них є найважливіші, які
визначали розвиток воєнно-морського мистецтва у будь-якій війні, зокрема:
політичний характер війни, її цілі та масштаби; погляди на підготовку та
використання морських сил; завдання, що вирішувались збройними силами сторін;
роль і місце флоту у вирішенні найважливіших завдань на ТВД; воєнно-географічні
умови дій сил флоту, в тому числі стан і розвиток обладнання ТВД; склад і
співвідношення сил сторін і характер дій сил противників; стан до початку війни
та розвиток бойових сил і засобів флоту в її ході [54, с. 345].
Здобувачем виокремлено і розглянуто лише ті чинники, які безпосередньо впливали
на самостійні дії флотів у воєнних конфліктах 1967–1988 рр.
Аналіз застосування ВМС Індії та Пакистану під час індо-пакистанського
конфлікту 1971 р. засвідчив, що самостійні дії флотів залежали від певних
чинників. Так, наприклад, основні бойові дії між флотами Індії та Пакистану
велися переважно в Аравійському морі, де зосереджувалися головні сили сторін.
Самостійні дії обумовлювали й завдання, що стоялиперед флотами. Так, основними
завданнями ВМС Пакистану були: оборона ВМБ, портів і узбережжя від нападу
кораблів ВМС Індії і висадження морських десантів; підтримка загальної системи
ППО при відбитті атак на ВМБ силами авіації супротивника; оборона своїх
морських комунікацій в Аравійському морі і Бенгальській затоці; порушення
морських комунікацій супротивника та знищення його бойових кораблів (тільки для
підводних човнів).
Основними завданнями ВМС Індії були: перешкоджання (знищення кораблів
супротивника в морі і в базах) виходу в море надводних сил супротивника для
завдання ударів по кораблях і базах ВМС Індії; порушення морських комунікацій
Пакистану; встановлення контролю над нейтральним судноплавством, щоб не
допустити підвезення військових вантажів із союзних країн; блокада узбережжя
Східного і Західного Пакистану; завдання авіаційних і ракетно-артилерійських
ударів по берегових об'єктах; висадка тактичних десантів з метою сприяння
сухопутним військам; захист своїх морських комунікацій в Аравійському морі і в
Бенгальській затоці; оборона ВМБ, портів і узбережжя від ударів з моря [77, с.
205–206]. Аналіз цих завдань свідчить, що командування ВМС Індії, на відміну
від командування пакистанського флоту, у війні на морі відводило флоту значну
роль, який повинен був вести наступальні самостійні дії.
Іншим вагомим чинником був стан і співвідношення сил сторін (додаток К). Так,
ВМС Індії, у складі яких знаходилося 72 бойових кораблі та катери, на початку
конфлікту мали значну кількісну перевагу над пакистанським флотом, який
нараховував близько 30 бойових одиниць. Крім того, індійський флот був
збалансованішим та мав краще озброєння. Великою перевагою індійської сторони
була наявність у її складі ракетних катерів пр. 205. ТТХ ракетного катеру
пр.205 наводяться автором у додатку К. Важливим чинником була наявність у
складі ВМС Індії морської авіації, яка базувалась на авіаносці „Вікрант”.
Морська авіація у складі ВМС Пакистану була відсутня.
Таким чином, зазначені чинники сприяли ВМС Індії вести активні самостійні дії
на морі. При цьому ВМС Пакистану змогли виконувати у війні лише допоміжну
роль.
Подібні чинники впливали на самостійні дії флотів у ході арабо-ізраїльської
війни 1973 р., яка велася всього 18 днів (з 6 по 24 жовтня), але відрізнялась
великою інтенсивністю та широким розмахом бойових дій.
Так, основними завданнями ВМС Ізраїлю були: знищення сил Єгипту і Сирії в морі
і в базах; завдання ракетно-артилерійських ударів по берегових об’єктах; захист
своїх морських комунікацій у своїй операційній зоні; висадження тактичних і
розвідувально-диверсійних десантів на узбережжя супротивника; сприяння
приморському флангу сухопутних військ. Формально перед ВМС Ізраїлю стояли
оборонні завдання: прикриття безпосередньо узбережжя від можливих ударів флотів
супротивників; недопущення блокади противником і забезпечення безперешкодного
судноплавства через середземноморські порти Ізраїлю [77, с. 225–226].
Основними завданнями флотів ВМС Єгипту та Сирії були: зрив морських перевезень
Ізраїлю, головним чином підвезення нафти із Перської затоки; блокада ВМБ та
портів противника; завдання ракетно-артилерійських ударів по ВМБ, портах та
важливих цілях, що розташовані на узбережжі Ізраїлю; захист своїх морських
комунікацій та ін. [144, с. 24]. Аналіз цих завдань свідчить, що флоти обох
сторін, яким відводилася значна роль у війні на морі, готувалися вести активні
дії.
У війні 1973 р. брали участь близько 200 кораблів (додаток Л). ВМС Ізраїлю
істотно поступалися за чисельністю флоту коаліції арабських країн. У їх складі
була відсутня морська авіація, внаслідок чого авіаційна підтримка корабельних
угруповань у морі покладалася на ВПС або взагалі була відсутня. Також не було
сил і засобів для ведення мінної війни на морі. Ці чинники зумовили
командування ВМС Ізраїлю до свого роду „перпендикулярних” дій, здатних
компенсувати арабську перевагу на морі: розвивати ракетну зброю (провідний
напрямок); створювати засоби протидії ракетній зброї (до 1973 р. системами
перешкод як активними, так і пасивними, були оснащені всі ракетні катери ВМС
Ізраїлю, нічого подібного ВМС коаліції арабських д
- Київ+380960830922