Ви є тут

Право людини на охорону здоровя та його законодавче забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження)

Автор: 
Сенюта Ірина Ярославівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U003449
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
ЯК ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
У цьому розділі визначаються поняття права людини на охорону здоров’я як
загальносоціального (природного) явища; розкривається структура та виділя­ються
його окремі елементи (можливості); аналізується зміст міжнародно-правових
стандартів у сфері охорони здоров’я.
2.1. Поняття природного права людини на охорону здоров’я
Права та свободи людини і громадянина, їх генезис і здійснення є одними з
одвічних проблем розвитку людства. Ці питання були ключовими протягом багатьох
тисячоліть і залишаються в авангарді проблем, що хвилють дослідників нашого
часу. Важливість та актуальність питань щодо феномена прав людини не потрібно
доводити [1, с.7], оскільки права людини – це невід’ємне, невідчужуване
досягнення людської цивілізації [2, с.59], складне багатомірне явище, що має
еволюційний характер [3, с.1], їх генезис, соціальні корені, призначення – одна
з „вічних” проблем соціально-культурного розвитку людства, що пройшла через
тисячоліття і незмінно знаходиться у центрі уваги політичної, правової,
етичної, філософської і релігійної думки
[4, с. 218].
Хочемо привернути увагу до дискусійності окремих аспектів питання щодо
проголошення права, яке передбачає одну з найвищих соціальних цінностей –
здоров'я. У науковій літературі дебатується визначення (формулювання) права
людини, яке покликане забезпечувати вказане благо (цінність). Проаналізуємо
більш детально міжнародно-правові акти та наукову літературу на предмет
визначення адекватного термінологічного позначення аналізованого права. З
одного боку, вживається терміносполучення – право на здоров’я, з іншого, –
право на охорону здоров’я. Аналіз доступних автору міжнародно-правових актів
дозволив виявити використовувані дефініції цього права, зокрема: право на такий
життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне
соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я (ч. 1 ст.
25 Загальної декларації прав людини [5, с.22]), право на найвищий досяжний
рівень фізичного і психічного здоров’я (ч.1 ст. 12 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права [6, с. 29]), право на охорону здоров’я
(п. „е” ч. 4 ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації [7, с.79]), право на охорону здоров’я (ст. 11 Європейської
соціальної хартії [8, с.171-173]), право на користування найбільш досконалими
послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення
здоров’я (ч. 1 ст. 24 Конвенції про права дитини [9, с.133-134]), право на
охорону власного здоров’я у тій мірі, у якій це дозволяють засоби профілактики,
що існують, й лікування хвороб і повинна мати можливість досягти найвищого для
себе рівня здоров’я (п. 1.6. ч. 1 Декларації про політику у сфері дотримання
прав пацієнта у Європі [10, с.87]). У жодному проаналізованому акті
безпосередньо терміносполучення право на здоров’я не вживається. У той же час
дослідження наукової літератури виявляє плюралізм позначення цього права. Так,
на думку, З. Гладуна [11, с.7], М. Малеїної [12, с.27-28], Р. Стефанчука,
А. Зелінського [13, с. 40-45] тощо одним із природніх прав людини є право на
здоров’я, інші автори (В. Акопов [14, с. 42-43],
С. Дюжиков [15, с.12-17], Є. Маслов [16, с.49-56], А. Савицька [17, с.29-34],
А. Юнусов [18, с.168-169] та інші) дотримуються позиції про те, що людина має
природне право на охорону здоров’я. У наукових джерелах зустрічаємо також і
випадки використання авторами обидвох термінів, а саме А. Глашевим [19,
с.13-15], А. Тихомировим [20, с.46-48]. Висловимо власне бачення розв’язання
цієї проблеми.
Здоров’я є природним благом, елементом, складником антропної природи людини,
яким вона наділяється від народження. Тобто, з одного боку, стан здоров’я
залежить від природно закладених характеристик людини, які складаються на
момент народження людини, а з другого, – визначається під впливом соціальних
факторів, спадкових, природних чинників та економічних і політичних умов, що є
у державі.
Коли йдеться про природне право на здоров’я, яким від народження повинні бути
наділені усі, то відразу „зупиняє” нас така „перепона” як вроджені патології
(внутрішніх органів, опорно-рухового апарату тощо), аномалії, немовлята, що
народжуються вже інфікованими (ВІЛ, вірусний гепатит), спадкові вроджені
хвороби (хвороба Дауна, гемофілія, муковісцидоз). У цьому випадку немає підстав
стверджувати те, що такі особи мають природне право на здоров’я, яким однаковою
мірою наділені усі з моменту народження. А рівність і загальність, як відомо, є
одними з неодмінних засад сучасної концепції прав людини (А. Азаров [21, с.
16-17], Л. Глухарьова [22, с. 114-120], С. Добрянський. [23, с. 28-33],
П. Рабінович [24, с. 7]). У цьому аспекті не всі люди характеризуються рівністю
у питанні володіння таким благом як здоров’я.
Іншим аспектом права на здоров’я виступає обов’язок уповноважуючого суб’єкта
забезпечувати це право кожному. Але, на жаль, стан здоров’я не може у повній
мірі залежати ні від самої людини, ні від носіїв обов’язку. Зважаючи на
структуру цього суб’єктивного юридичного права, можемо стверджувати, що ані
власними діями, ані діями інших це право не може бути задоволено, оскільки ні
власні активні дії людини, ні дії інших суб’єктів не можуть вплинути на стан
здоров’я. Важко також говорити і про те, щоб звертатись до держави за захистом
здоров’я, примусовим забезпеченням права на здоров’я, оскільки задовільнити це
держава не зможе. Коли людина має право на охорону здоров’я, то говоримо як про
її можливість самій вчиняти певні активні дії (профілактичні огляди, щеплення