РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ
ФІЗИЧНИХ ОСІБ У КОЛІЗІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
2.1. Правова сутність і природа фізичних осіб як суб’єктів приватноправових
відносин
Важливою складовою правовідносин, які досліджуються міжнародним приватним
(колізійним) правом, як було вже сказано, є правовідносини, в яких беруть
участь окремі індивіди, фізичні особи. У теперішній час у сучасному світі
людський фактор набуває загальної значущості. Значне поширення співробітництва,
що одержало в останні роки, держав у заохоченні і розвитку поваги до прав
людини загострило інтерес до проблем, пов'язаних із правовим статусом фізичних
осіб.
Проблема особи як суб’єкта міжнародного права є однією з найбільш складних у
сучасній міжнародно-правовій доктрині, що є наслідком неоднозначної та
суперечливої міждержавної практики. Ще менш розробленим у вітчизняній
літературі є питання стосовно еволюції наукової думки в галузі міжнародної
правосуб’єктності індивіда. Слід зазначити, що ще в працях давньогрецьких
мислителів було відображено різноманітну (позитивну і негативну)
міжнародно-правову практику елліністичного світу щодо правосуб’єктності особи
як такої, а не тільки як громадянина одного з грецьких міст - полісів. Саме у
цьому полягає одне з досягнень міжнародно-правової думки Стародавньої Греції,
що має певне відношення до сучасних дискусій про необхідність безумовного
визнання людини суб’єктом міжнародного права [150, С. 206].
Слід зазначити, що всебічне дослідження і розвиток правового статусу індивіда
належить до числа найважливіших проблем правової науки. У зазначеній проблемі
важливого значення набуває визначення правового статусу окремого індивіда у
світовому, міжнародному співтоваристві, його прав і обов'язків, можливостей
захисту від різного роду посягань, насамперед у приватноправових відносинах.
Прикладом тому є гуманізація міжнародних відносин, уніфікація міжнародних норм,
необхідність визнання прав людини, як на національному рівні, так і в
міжнародному житті. Декілька десятиліть тривала дискусія, чи є індивід
суб’єктом міжнародного права, чи володіє він міжнародними правами та
обов’язками. Ця дискусія вирішилась рішенням найбільш авторитетного органу –
Міжнародного Суду ООН, який в одному зі своїх рішень визнав, що міжнародний
договір “Створює індивідуальні права” та визначив їх порушення в окремій справі
[70, С. 489].
У цьому зв'язку особливого значення набуває правова регламентація можливості
фізичних осіб виступати суб'єктами не тільки вітчизняних правовідносин, а так
само здійснювати права й обов'язки, передбачені законом.
Західна міжнародно-правова доктрина характеризується досить значним розмаїттям
думок щодо питання, чи є індивід суб'єктом міжнародного права: від визнання
індивіда єдиним суб'єктом міжнародного права до заперечення за ним ознак
правосуб'єктності. Усі точки зору можна умовно поділити на чотири групи:
а) індивід – єдиний суб'єкт міжнародного права. Ця точка зору висловлювалася,
головним чином, представниками солідаристської школи права;
б) індивід – похідний, вторинний або навіть третинний, але суб'єкт міжнародного
права поряд з іншими, класичними суб'єктами. Основна посилка: відмова у праві
держав створювати і наділяти якостями міжнародної правосуб'єктності інші,
відмінні від держав, утворення й індивідів – необґрунтоване обмеження
суверенітету держав;
в) індивід не визнається суб'єктом міжнародного права, хоча за ним не
заперечується можливість бути “беніфіціаром”, “дестанатором” певних міжнародних
норм, а також визнається можливість індивіда бути носієм певних міжнародних
прав і обов'язків у конкретному правовідношенні, але не суб'єктом міжнародного
права;
г) позиція відмови від теоретичного вирішення питання про правосуб'єктність
індивіда. Прихильником цієї позиції, побудованої на т. зв. принципові
ефективності, є англійський юрист Ян Броунлі.
У цілому сучасна зарубіжна наука міжнародного права, ґрунтуючись на таких
реаліях, як міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за серйозні
злочини і право доступу до міжнародних судів, виокремлює перевагу тієї точки
зору, відповідно до якої індивіда у певних межах і з указуванням на похідний,
спеціальний та обмежений характер його міжнародної правосуб'єктності, можна
визнати суб'єктом міжнародного права [71, С. 18 – 19].
Здається, що фігура фізичної особи як суб'єкта не може перебувати поза
механізмом правового регулювання будь-яких суспільних відносин. Отже, тільки
завдяки державно-правовому втручанню в суспільні процеси, фізичну особу може
бути визнано і вона може стати правовою особистістю, громадянином. Говорячи
насамперед про людину, слід підкреслити, що це біосоціальна категорія і тому
вона має біологічне начало, але як особистість формується, розвивається,
виявляється в процесі участі в суспільному житті.
Поняття “особистість” є вужчою, ніж поняття “людина”. Особистість – це людина,
що володіє певним рівнем людського розвитку та її сутність визначається
розвиненістю відносин у суспільстві. Цей статус цілком відповідає найважливішим
міжнародним документам про права людини. Наприклад, Загальна декларація ООН у
1948 р. закріпила принцип: “Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у
якому тільки і можливо вільний і повний розвиток особистості”. Здійснення прав
і свобод громадян вимагає “належного визнання й поваги прав і свобод інших та
задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального
добробуту в демократичному суспільстві” (ст. 29) [54].
Проте якщо говорити про суб'єктів приватного права, то до них слід зарахувати
всіх людей, незалежно від того, чи
- Київ+380960830922