РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ СПЕЦІАЛЬНОГО НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ЗІ ЗНИЖЕНИМ СЛУХОМ В УКРАЇНІ
На стан такої галузі як освіта, а особливо спеціальна освіта, значною мірою
впливає загальна ситуація в країні, де вона розвивається. Тож, доцільно
розглянути суспільно-політичні та соціально-економічні умови, які склалися в
Україні упродовж наступного періоду, адже саме це тло було одним із вирішальних
чинників перебігу розвитку справи навчання дітей зі зниженим слухом та
формування теоретико-методичних засад цього процесу українськими науковцями.
Попередні десятиріччя не могли не позначитися на розвитку сурдопедагогічної
теорії та практики в подальші роки. І, хоча, наведені у таблиці 2.1 дані
стосуються усієї науки в цілому, ця картина дає змогу уявити і стан спеціальної
педагогіки (сурдопедагогіки, зокрема). Не зважаючи на те, що за статистичними
даними чисельність населення України у ці роки було у, 2,7 – 3 рази меншим,
порівняно з чисельністю населення РСФСР, окремі цифри, наведені у таблиці,
свідчать про відповідне фінансування науки та освіти в Україні [113].
Таблиця 2.1
Вибіркові дані, що характеризують стан наук та освіти в УРСР та РСФСР
роки
РРФСР
Україна
1940
Працювало 63% усіх вчених СРСР
Працювало 19% усіх вчених СРСР
1960
Працювало 69% усіх вчених СРСР
Працювало 13% усіх вчених СРСР
1940-1956
Відкрито 21 вищий навчальний заклад
Закрито 24 вищих навчальних закладів
1959
на 100 тис. росіян припадало 364 вчених
на 100 тис. українців припадало 60 вчених
1931-1960
Кількість аспірантів збільшилася
з 12 000 до 36000
Кількість аспірантів зменшилася
з 3147 до 2967
Окрім цього відбувалися й інші події, що неминуче позначалися як на загальній
освіті, так і на дефектологічній.
У післявоєнний час популяризувалася (тож, звісно, вона розросталася) мережа
ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Молодь з початковою і
середньою освітою в них мала безкоштовне харчування, спецодяг, нетривале
навчання, а закінчивши їх – одразу визначене місце роботи (переважно за межами
України – на заводах і будівництвах Уралу, Сибіру, Далекого Сходу). Відтак,
кількість молоді, яка б прагнула здобути вищу освіту біло значно менше, ніж
цього можна було очікувати, тож, як і раніше, відчувався брак кваліфікованих
кадрів.
На ХУІІІ з’їзді КПУ 23-26 березня 1954 р. було вирішено надіслати українських
юнаків і дівчат до Сибіру і Казахстану для освоєння цілинних і перелогових
земель, внаслідок чого у 1954-1956 рр. туди виїхало близько 100 тис. молоді.
(Тобто, потенційних вчителів, науковців, лікарів та ін. )[81,113]
За короткий період десталінізації в Україні почали спостерігатися певні
позитивні зміни: 1 січня 1955 р. було ліквідовано Міністерство вищої освіти
СРСР і створено відповідне міністерство в УРСР, яке взяло під опіку низку вищих
навчальних закладів республіки; восени 1955 р. було започатковано часткову
дерусифікацію українських університетів.
Однак, вже з 1958 р. центральним керівництвом відновився жорсткий курс.
Нищівною була освітянська реформа: 12 листопада 1958 р. Пленум ЦК КПРС ухвалив
постанову “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи
народної освіти”, після якої 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР своїм законом
підтвердила цю постанову, головною метою (решта – похідні) якої був перехід
українського шкільництва на російську мову і поступова русифікація України.
Спочатку це виглядало як “демократичне” право батьків вирішувати, якою мовою
відбуватиметься навчання дитини, тобто робили українську мову приватною
справою, однак, з поправкою на пріоритетність викладання російською мовою. У
рік ухвалення цього документу в українських школах залишився навчатися лише
кожен п’ятий учень. У 1975 і 1979 рр. відбулися всесоюзні науково-практичні
конференції щодо подальшого поширення російської мови в союзних республіках,
зокрема, ухвалювалося вивчення російської мови в дошкільних закладах починаючи
з 5 років та заохочувався перехід на російську мову викладання у старших
класах. Затим слідувала Постанова ЦК КПРС “Про подальше вдосконалення вивчення
і викладання російської мови в союзних республіках”, внаслідок якої українських
і змішаних (російсько-українських) шкіл залишилося 28%, а російських стало 72%
[217]. В окремих регіонах українських шкіл не залишилося зовсім. В цілому, за
20 років україномовних шкіл зменшилося на 8, 7 тисяч. Цікаво, що й досі дані
про кількість українських і російських шкіл та наслідки директив русифікації
для української педагогіки широко не оприлюднюються і не аналізуються на
належному рівні. Наступна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР 1983 р. “Про
подальші заходи по вивченню російської мови в загальноосвітніх закладах та
інших навчальних закладах союзних республік” призвела до явища звільнення учнів
від вивчення української мови, витіснення її з вищих навчальних закладів. В цей
час влада підтримувала “точні” науки, які “працювали на оборону”, гуманітарні ж
зводилися до перекладу чи інтерпретації російського досвіду. Саме в цей час
увага українських науковців була відвернена від вирішення глобальних
науково-теоретичних і методологічних проблем на створення російськомовних
програм, переклад підручників і посібників російською мовою, адаптування
російського досвіду до українських галузевих науково-пошукових тем.
70-80 роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси
України та посиленням централізму в управлінні, Україна стала широким поле
безконтрольних дій центральних інституцій, посилювалася економічна і соціальна
криза в республіці. З початком у 1985 р. “перебудови”, країну накрила хвиля
економічної та соціальної дестабілізації, а в Україні до 1989 р. продовжувавс
- Київ+380960830922