РОЗДІЛ 2
ЮРИСДИКЦІЯ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ КРИМІНАЛЬНИХ СУДІВ І ТРИБУНАЛІВ Ad Hoc
2.1. Підстави та юридична природа юрисдикції міжнародних кримінальних
трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Руанді
На початку 90-х років, уперше після Другої світової війни, у центрі Європи – на
території Югославської федерації, що розпадається, – вибухнув широкомасштабний
і кровопролитний етнічний конфлікт, супроводжуваний масовими порушеннями прав
цивільного населення. Велика територія Югославії стала вогнищем людського
страждання – страждання людей різних національностей [див. докладніше: 92, 117
– 152]. Організація Об'єднаних Націй докладала активних зусиль для відновлення
миру. На думку аналітиків, історія не знає іншого, більш характерного, приклада
безпосереднього втручання ООН у збройний конфлікт у Європі. Ці зусилля, однак,
не привели до успіху [93]. У загальному і «взаємокривавому» етнічному чищенню
головним засобом були фізичний і психологічний терор, варварські методи,
застосовані в хорватських і сербських таборах для військовополонених [94,
112].
Виразивши стурбованість сформованою ситуацією, Рада Безпеки ООН у резолюціях
764 від 13 липня 1992 року [95] і 771 від 13 серпня 1992 року [96] зазначила
індивідуальну відповідальність тих, хто допускає порушення або своїми діями
порушує положення гуманітарного права. 6 жовтня 1992 року резолюцією 780 Рада
Безпеки доручила Генеральному секретареві в терміновому порядку утворити
безсторонню комісію експертів для розгляду і вивчення інформації з метою
подання Генеральному секретареві своїх висновків щодо фактів, які підтверджують
серйозні порушення Женевських конвенцій і інших норм міжнародного гуманітарного
права, чинених на території колишньої Югославії [97]. Для виконання цієї
резолюції була утворена Комісія експертів [98]. У листі від 9 лютого 1993 року
Генеральний секретар подав Голові Ради Безпеки Проміжну доповідь цієї комісії
експертів, що містить висновок про те, що на території колишньої Югославії були
скоєні серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. Комісія відзначила
бажаність заснування спеціального міжнародного трибуналу в зв'язку з цими
подіями [99].
У резолюції 808, що одноголосно прийняла Рада Безпеки 22 лютого 1993 року,
відбите принципове рішення про утворення такого трибуналу. Виразивши серйозну
тривогу з приводу повідомлень про широкомасштабні порушення положень
міжнародного гуманітарного права, що безупинно надходять, які відбуваються на
території колишньої Югославії, у тому числі повідомлень про масові вбивства і
продовження практики «етнічного чищення», Рада Безпеки визначила, що ця
ситуація являє собою загрозу для міжнародного миру і безпеки. Бажаючи покласти
край таким злочинам і вжити ефективних заходів для віддання до суду
відповідальних за них осіб, будучи переконаною у тім, що в конкретних умовах
колишньої Югославії заснування міжнародного трибуналу дозволило б досягти цієї
мети і сприяло б відновленню і підтримці миру, Рада Безпеки ухвалила, що має
бути заснований міжнародний трибунал для судового переслідування осіб,
відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені
на території колишньої Югославії з 1991 року [100]. Резолюцією 820 від 17
квітня 1993 року Рада Безпеки знову засудила всі порушення міжнародного
гуманітарного права, включаючи, зокрема, практику «етнічного чищення», і
підтвердила, що винні особи будуть нести особисту відповідальність за такі
діяння [101].
Виконуючи доручення Ради Безпеки, Генеральний секретар подав доповідь, у якій
містився проект Статуту Трибуналу. У проекті були враховані думки 31 держави і
декількох міжнародних організацій, що дали свої коментарі за проектом. У
Доповіді визнавалося: «При звичайному відбуванні подій для заснування
міжнародного трибуналу застосовувався б такий спосіб: укладається міжнародний
договір, відповідно до якого держави-учасниці засновують трибунал і його
статут. Такий міжнародний договір готується і затверджується відповідним
міжнародним органом (наприклад, Генеральною Асамблеєю чи спеціально скликаною
конференцією), після чого він відкривається для підписання і ратифікації. Даний
спосіб має ту перевагу, що дозволяє провести докладний розгляд усіх питань, що
стосуються заснування міжнародного трибуналу. Він також дозволяє державам, що
беруть участь у переговорах і укладенні міжнародного договору, повною мірою
користатися своєю суверенною волею, зокрема щодо їхнього бажання чи небажання
брати участь у цьому міжнародному договорі» [102].
Проте Генеральний секретар вважав, що стосовно конкретного випадку з колишньою
Югославією заснування міжнародного трибуналу за допомогою ухвалення рішення на
основі Глави VII є виправданим із правового погляду. «У даному конкретному
випадку Рада Безпеки заснувала би, як примусову міру на основі Глави VII,
допоміжний орган у рамках статті 29 Статуту, який би, однак, мав судовий
характер, – говориться в Доповіді. – Цей орган, звичайно ж, мав би виконувати
свої функції незалежно від політичних міркувань; на нього не поширювалися б
повноваження чи контроль Ради Безпеки в питаннях виконання ним своїх судових
функцій. Однак тривалість існування міжнародного трибуналу як примусової міри
відповідно до Глави VII буде зв'язана з відновленням і підтримкою миру на
території колишньої Югославії і з рішеннями Ради Безпеки стосовно цих
питань»[102]. Таким чином, джерелом повноважень міжнародних кримінальних
трибуналів по колишній Югославії і по Руанді була не угода між державами, що
безпосередньо мали юрисдикцію по розглянутих злочинах, а рішення Ради Безпеки.
Розглянувши доповідь Генерального секре
- Київ+380960830922