РОЗДІЛ 2
СУДОВІ ОРГАНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
(XVI – ПОЧАТОК XVII СТ.)
2.1. Центральні судові установи Великого князівства Литовського
Як відомо, основною підвалиною публічного руського права було зосередження в
руках монарха всієї повноти судової влади. Збереглася вона й за правління
великих князів литовських. До Люблінської унії 1569 р. функції верховного
судового органу Великого князівства Литовського, й українських земель, що
входили до його складу, виконували великі князі литовські. Вони вбачали у
верховенстві у сфері юстиції та безпосередній участі у суді не тільки головну
місію, священний обов’язок, але й один із потужних засобів утримання й
зміцнення своєї влади. Це верховенство ґрунтувалось на давніх звичаях та на
поглядах, що правитель є верховним хранителем миру, і є прикладом рецепції
судової системи Русі на державному рівні. Всі інші органи, що чинили
правосуддя, функціонували від його імені та за уповноваженням. Йому належало
виключне право нагляду за всіма судовими установами в державі.
Великокняжий суд функціонував у таких формах: безпосередній суд великого князя
та суд його урядників, яким господар делегував судові функції. Окрім того,
судовими повноваженнями, за Статутом 1529 р., була наділена Пани-Рада.
Суд великого князя в актах називається “вишим правом”[23, 28; 356, 184],
“власним судом господарським”[274, 122] або судом перед “маєстатом
господарським” [270, 57].
“Зверхность” господаря у сфері суду формально передбачала, що великий князь міг
розглянути будь-яку справу усіх вільних мешканців країни, минаючи місцевий суд.
На початку XVI ст. великий князь поступово втрачає (а точніше, відмовляється)
від такого обсягу судової влади. Статут 1529 р., з одного боку, обмежив
можливість звернення до великокняжого суду, доки справа не буде до кінця
розглянута місцевим судом, а з іншого – узаконив привілейоване право звертатися
до суду великого князя як першої інстанції.
Отже, територіальний принцип, за яким визначалася підсудність справ, зазнав
певних обмежень, як фактичних (у разі спільного бажання сторін звернутися до
суду великого князя), так і правових. Вони збільшували кількість осіб і справ,
що належали до компетенції великого князя.
До другої половини XVI ст. великий князь, “яко пан зверхний”, мав право
звільнити будь-кого зі своїх підданих від суду місцевих правителів й “в присуд
свой взяти”. Бути підсудним лише монархові було привілеєм феодального права, що
оформлювався у письмовій формі, а потім дарувався разом з пожалуванням
нерухомого майна [17, 8, 51, 68, 99], наданням в оренду чи на відкуп
прибуткових статей [17, 66, 181, 182] або надавався окремо у формі
„закривального листа”. Статут 1529 р. обмежив судовий імунітет, що надавали
такі листи. Їх власники не звільнялися від суду Пани-Ради [269, 74].
Окрім власників „закривальних листів” і незалежно від них, правом судитися
виключно у великого князя користувалися привілейовані стани у повному складі.
Статут 1529 р. чітко виокремлює наступні дві категорії осіб серед
військовослужилого чи шляхетського стану: 1) “панов, которые не судятся у
поветах”, “пановъ – рад Наших воевод и старост, которые не суть в повете”; 2)
“шляхту, которые суть в поветах” [269, 70, 71]. Останні, на відміну від перших,
називаються “поветниками”, тому що вони підлягали юрисдикції місцевих
урядників. Перша ж категорія осіб не судилась у повітах, а належала до
юрисдикції великого князя (за його відсутності – Пани-Ради) [269, 70 - 73]. До
неї належали: 1) пани-радні, котрі були звільнені від підсудності регіональним
намісникам з огляду на своє звання; 2) всі князі та пани, які хоч і не обіймали
державних посад, однак були великими землевласниками й відрізнялись від рядової
шляхти знатністю чи багатством, мали вплив на загальнодержавне, а надто – на
місцеве життя (означене правило не розповсюджувалось на землевласників
Підляшського воєводства, де існували земські суди); 3) господарські урядники
[269, 69 – 73] (великий князь судив як скарги по службі, так і справи
приватного характеру [17, 123, 154; 185, 260, 262, 267, 378]).
Окрім вищезазначених категорій, з-під місцевого присуду були вилучені й
підпорядковані виключно центральному суду відкупники мит, корчм та інших статей
господарського прибутку [77, 105, 110, 111]. П.П. Музиченко відзначає, що
вказані господарські чиновники звільнялися від підсудності місцевим судам на
час виконання передбачених функцій й лише в цивільних справах [277, 12].
Правом судитись у великого князя володіли також іноземці або “гості”. Вони
підлягали суду господаря в цивільних та адміністративних справах [17, 165]. На
думку дослідника історії державно-правового розвитку Білорусії Я. Юхо, за
позовами іноземців була встановлена альтернативна підсудність. Їх справи, за
вибором позивача, могли розглядатись як у місцевих, так і у великокняжих судах
[335, 119].
Перелік категорій осіб, які зверталися до суду великого князя, як першої й
остаточної інстанції, буде не зовсім повним, якщо ми не додамо до нього всіх
тих, хто не звільнявся від юрисдикції регіональних правителів, але судився у
великокняжому суді як виняток із загального правила. Особам, які не були
звільнені від суду місцевих урядників, не заборонялося звертатися до
великокняжого суду, минаючи нижчу інстанцію. Принцип територіальної підсудності
міг обмежуватись фактично, за домовленістю сторін, згідно з якою не лише
цивільна, а й кримінальна справа (крім так званих “артикулів, що на вряд
замковий належать”) могла бути передана на суд великого князя.
Отже, у період дії Статуту 1529 р., серед осіб, справи яких
- Київ+380960830922