РОЗДІЛ II. ЕПІТЕТНІ ПАРАДИГМИ
УКРАЇНСЬКОЇ ВЕСІЛЬНО-ОБРЯДОВОЇ ПОЕЗІЇ
Термін парадигма використовується головним чином у граматиці на позначення
системи форм одного слова (наприклад, парадигма відмінювання іменника).
Уживають його і з іншим значенням, позначаючи ним систему уявлень, характерну
для визначення етапу розвитку науки, культури, суспільного життя.
Парадигматичними нерідко називають системні відношення також у стилістиці,
зокрема тоді, коли йдеться про певну регулярність слововживання з відповідною
лексичною сполучуваністю у вузькому чи широкому художньому контексті.
Про епітетні парадигми в мові фольклору, зокрема народної поезії, зауважує у
зв’язку з розглядом питання про варіативність фольклоризмів С. Єрмоленко
[див. 83:79, 82]. На актуальність ідеї парадигматичних зв’язків
у народнопісенній епітетиці ми вказували у попередньому розділі (с. 33).
Своєрідні епітетні парадигми, на думку С. Єрмоленко, утворюють постійні
епітети, які в народні поезії звичайно вживаються не з одним, а з кількома
означуваними іменниками. На цій основі виникають асоціативні поля багатьох
народнопісенних епітетів. У мові фольклору можна спостерігати й іншу
особливість означування зображуваного, що виявляється у паралельному вживанні
різних епітетів до того самого іменника. Подібні системні зв’язки означень з
означуваним охоплюють концептуальну сферу відповідної ділянки народної
словесності (у нашому дослідженні – весільно-обрядової поезії) й доповнюють
уявлення про парадигматичні епітетні відношення. Тому вважаємо за можливе й
доцільне розглядати такі зв’язки в межах епітетних парадигм та асоціативних
полів характерних народнопісенних художніх означень.
Матеріал, описуваний у цьому розділі дисертації, групуємо за ідеографічним
принципом, виділяючи три основні теми відповідно до об’єктів означування:
учасники весілля, атрибути весільного обряду, часові поняття та просторові
реалії. Це дозволяє, на нашу думку, не лише продемонструвати межі
функціонування досліджуваних епітетів, а й виявити семантичні та стилістичні
особливості фольклорних означень з огляду на певну їх заданість означуваними,
що є одним із важливих завдань системного опису епітетики української
весільно-обрядової поезії в парадигматичному аспекті.
2.I. Фольклорні означення учасників весільного обряду
Народнопісенні епітети, як наголошує О. Веселовський, слід звичайно розглядати
з урахуванням далекої історико-психологічної перспективи, що дає змогу
дослідникові простежити тривалу історію смаку й стилю в еволюції від ідей
корисного та бажаного до виділення поняття прекрасного [36:59]. Епітетика
весільно-обрядової поезії засвідчує як міфологічні уявлення, так і пізніші
нашарування в означуванні задіяних у весіллі осіб, символізованих представників
фауни і флори, явищ природи. У цьому зв’язку привертають увагу народнопісенні
означення учасників весілля, серед яких слід виділити насамперед молодих,
батьків нареченого та нареченої, старостів, дружок, бояр, сватів.
Головними дійовими особами на весіллі були, безумовно, творці нової сім’ї –
молодий, який за допомогою старостів засватав дівчину і брав її за дружину, та
молода, що дала згоду на одруження. У весільних піснях при їх зображенні
використовуються здебільшого характеристичні епітети, якими підкреслюється
молодість і врода наречених, особливо молодої, а також внутрішня краса обох в
очікуванні спільного щасливого життя. Такого типу означення звичайно доповнюють
позитивну характеристику, що міститься в демінутивних формах загальних чи
власних назв одружуваних: дівчинонька, невісточка, Валюся, Ганнуся, Марусенька,
Настечка, Одарочка, Олеся, Анничка та ін., з одного боку; козаченько, молодець,
Василько, Грицюнько, Гриценько, Іванко, Андрійцьо, Петрусь, Степанко та ін., –
з другого. До того ж епітетні словосполуки з відповідною оцінкою молодих
нерідко включаються в систему паралелізму, наприклад: молода Галинонька –
хрещатий барвіночок [ВП 2:29], Даруська веселенька – весела хата [ВП 2:205],
дубонько зелененький – Івась молоденький [ВП 2:96], Івась красний – місяць
ясний [ВП 2:221] і т. ін., – що сприяє увиразненню поданих оцінних
характеристик і значною мірою їхньому осмисленню в системі міфологічних
координат української картини світу. Щодо використовуваних у фігурі паралелізму
порівнянь молодого подружжя з сонцем, місяцем, зорею тощо, то в них відбито
найдавніші народні уявлення про небесні шлюби.
Епітети з підвищеною конотацією в означуванні молодих, хоч і характеризують
неповторну пору молодості, зовнішню і внутрішню привабливість одружуваних, що
актуалізуються у весільному обряді, властиві не всім народним пісням про шлюб,
а лише тим, у яких ідеться про весілля закоханих. У цьому разі означення
молодого й молодої, що стають подружжям, передають загальну позитивну оцінку
основних дійових осіб весілля за народними уявленнями про красу, наприклад:
милий гожий [ВП 1:284]; гарна молодиця, гарний муж [ВП 2:355]. Однак далеко не
завжди дівчина, що виходить заміж, радіє цьому, адже її чекає розлука з
рідними, а іноді (у випадку примусового заміжжя) також і з коханим хлопцем.
Тому у весільно-обрядовій поезії є чимало епітетних образів на позначення суму,
тривоги, жалю: молода смутна [ВП 2:564], бідна дівонька [ВП 2:199], несужений
друг [ВП 2:173] тощо. Причиною дівочої туги могли бути як відчуття втрати
рідного звичного середовища, прощання з юними пориваннями та захопленнями,
так і невідомість умов життя в іншій сім’ї та подальшого ставлення чоловіка
при спільному житті. Прикладами відповідних художніх означень можуть бути
епітети
- Київ+380960830922