Розділ 2. Теорія та практика формування здоров’язберігаючої компетентності
студентів засобами фізичного виховання
2.1. Особливості формування здоров’язберігаючої компетентності студентів
засобами фізичного виховання
Соціально-економічні перетворення в Україні останнього десятиліття, що
визначають зміну освітніх і наукових парадигм, закономірно привели до
переосмислення ролі й функцій фізичного виховання студентів як
здоров'язберігаючої системи, що сприяє формуванню людського потенціалу
студентської молоді. Функції фізичного виховання в нових умовах виходять за
традиційні межі формування фізичних властивостей, навчання рухових дій, стаючи
соціальним фактором відтворення одного з елементів продуктивних сил - трудових
ресурсів. Соціокультурна структура фізичного виховання самоорганізується в
межах цілого, утвореного суспільством і середовищем функціонування, виникає й
розвивається залежно від цілого комплексу компонентів умов життєдіяльності. Ці
умови, як показує практика, здатні не тільки стабілізувати й розвивати, але й
руйнувати основи фізкультурно-оздоровчої діяльності студентів.
На жаль, вища школа виявилася не досить готовою до усвідомлення значення
фізичного виховання для формування здоров'я нації, виховання гармонійно
розвиненої особистості й удосконалювання регулятивних систем організму
студентів. Суперечливі й еклектичні реформи, що тривають, змінили соціальний
статус фізичного виховання, але не забезпечили впровадження здоров'язберігаючих
технологій у навчальний процес, не гарантували створення здоров'язберігаючого
освітнього простору. Тим самим поглибилися протиріччя між суспільною потребою в
підготовці здорових, гармонійно розвинених фахівців і рівнем методологічної
культури викладання, що погано вписується в декларовані схеми.
Унаслідок погіршення макроекономічної ситуації в країні, спаду виробництва у
сполученні з високою інфляцією знизилися темпи розвитку фізичного виховання в
системі вищої освіти, що призвело до зниження якості навчального процесу в
цілому.
Фізичне виховання у вищій школі повинне стати засобом формування
здоров'язберігаючої компетентності студента, передбачивши не тільки оволодіння
життєво важливими руховими навичками, виконання вікових нормативів фізичної
підготовленості тощо, а й розуміння того, що відбувається в організмі під
впливом виконання тих чи інших фізичних вправ. Студенти повинні, як зазначає
Н.Т.Лебедєва [124], розуміти негативний вплив гіподинамії й навчитися виробляти
свій індивідуальний руховий режим, виконуючи при цьому спеціальні фізичні
вправи багато разів на день. Не випадково у навчальних програмах з фізичного
виховання передбачено оволодіння теоретичними знаннями, уміннями й навичками
через рух.
Отже, вивчення й аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду з досліджуваної
проблеми доводить, що застосування засобів фізичного виховання з метою
формування здоров'язберігаючого потенціалу студентської молоді, - це складна,
багатоаспектна психолого-педагогічна проблема, що потребує послідовного й
ефективного розв’язання.
На сучасному етапі розвитку суспільства перед вищою освітою стоїть проблема
становлення випускника як гармонійної особистості, що вирізняється високим
рівнем загальнонаукової й професійної підготовки, активної, схильної до
самовдосконалення.
Ефективність і якість діяльності, спрямованої на формування здоров’язберігаючої
компетентності студентів засобами фізичного виховання, значною мірою залежить
від їхньої загальної культури. Тому організація нашого дослідження передбачила
вибір культурологічного підходу. Такий підхід дає змогу розглянути педагогічні
явища, педагогічну діяльність на широкому загальнокультурному тлі соціуму як
сукупність культурних компонентів.
Історично склалося, що люди, що проживають на різних територіях, залежно від
кліматичних умов, способів добування їжі й способів взаємодії з іншими народами
ведуть специфічний, властивий тільки їм спосіб життя. У той же час помилково
ототожнювати особливості природи на певній території з життєвим устроєм народу,
що її населяє. На всіх етапах історичного розвитку формуються різні види
культурної практики – певні види діяльності, які характеризують культурний
розвиток співтовариства, що проживає на певній території в певний час.
Соціологи визначають явище культури як історично сформований рівень розвитку
суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах
організації життя й діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і
духовних цінностях.
Культура – це те, що створено руками й розумом людини, весь штучний, відмінний
від природи, світ явищ, що характеризується, зокрема, тим, що не може існувати
без догляду, без людської турботи [85]. Розвиток культури при такому підході
збігається з розвитком особистості в будь-якій суспільній діяльності.
У всім різноманітті існуючих співтовариств люди спонукувані тими самими
потребами. Однак кожній народності, співтовариству людей властиві свої способи
задоволення потреб і специфічні системи поглядів на світ, своє поняття сутності
явищ, що відбуваються. Людина, що належить до певної групи людей, прагне
прилучитися до культури свого оточення. Виховуючи в собі елементи цієї
культури, людина дотримується певних моральних уявлень, ідеалів, способів
вираження думок тощо. Формування індивідуальної системи поглядів
підпорядковане, з одного боку, загальним закономірностям, з іншого боку –
специфічній життєвій практиці даної групи людей. Культура – це те, що люди
роблять із природою, із собою, як ставляться до тих, хто поруч, до самих себе,
що вони при цьому думають і говоря
- Київ+380960830922