РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ А.Ю.КРИМСЬКОГО
2.1. Лінгвоісторіографи про методологію досліджень А.Ю.Кримського
Вивчення методології досліджень А.Ю.Кримського доцільно розпочати з визначення
самого терміна методологія. Методологія в мовознавстві – це вчення про принципи
дослідження в науці про мову. Методологія визначає підхід до об’єкта
мовознавства, взаємовідносини між суб’єктом і об’єктом дослідження, спосіб
побудови наукового знання, загальну орієнтацію та характер лінгвістичного
дослідження [169, с. 299-300]. Методологія включає в себе засноване на
безпосередньо лінгвістичних даних визначення мети, перспектив і спеціальних
напрямків вивчення мови. Методологічне значення мають і принципи використання в
дослідженні мови наукових лінгвістичних методів [там само]. Як відомо,
лінгвістичний метод – складна одиниця з певною структурою (див. 1.2).
У науковій літературі існують різні погляди на методологію досліджень
А.Ю.Кримського. За спостереженнями М.А.Жовтобрюха, А.Ю.Кримський використовував
переважно порівняльно-історичний метод дослідження, зокрема під час аналізу
походження ъ, ь, походження шиплячих і ц тощо. Заслуговує на увагу його
пояснення етимології таких українських слів, як чебрець, цебер, цуцик та деяких
інших, що ґрунтується на даних, добутих порівняльно-історичними дослідами [92,
с. 33].
На думку лінгвоісторіографів, важливим у працях А.Ю.Кримського є те, що він
простежував реалізацію того чи того фонетичного явища в територіальних
діалектах і визначав час його поступового поширення в українській мові в цілому
[там само, с. 35]. Як приклад розглянемо процес зближення та злиття в одному
звукові голосних ы та и в українській мові. А.Ю.Кримський простежив найбільш
ранні вияви цього процесу в говорах Київської землі, згодом – у північній
Галичині та південно-східній Волині, що межують з Київщиною, і ще згодом – у
південній Галичині та по всій Волині. А.Ю.Кримський підкреслив, що Волинь з
цього погляду виявила найбільший консерватизм: у її говорах ще в XIV – XV
ст.ст. не відбулося злиття в одному голосному давніх ы та і, хоч в інших
говорах ці звуки, на думку вченого, у той час своєю артикуляцією вже не
розрізнялися [146, с. 209 в]. Переважно так розглянуті в «Украинской
грамматике» фонетичні явища української мови.
За спостереженнями дослідників, широко використані в мовознавчих роботах
А.Ю.Кримського фактичні дані з давніх писемних пам’яток [92, с. 35; 70, с.
112]. Як зазначив М.А.Жовтобрюх, А.Ю.Кримський широко залучав матеріал з
українських грамот XIV–XVI ст. ст. та книг міських урядів для аргументації
висунутих ним положень з історичної фонетики і морфології української мови [92,
с. 35]. Наукові праці А.Ю.Кримського з цього погляду виділяються з-поміж інших
досліджень того часу, присвячених історії української мови.
На час, коли працював А.Ю.Кримський, багато пам’яток східнослов’янської
писемності ще не були розмежовані, не було визначено місце їх написання.
А.Ю.Кримський провів глибоке дослідження фонетики багатьох пам’яток, які
викликали тоді суперечності щодо їх належності до певної території; і
здебільшого на підставі фонетичних критеріїв багато в чому сприяв точнішому
визначенню їх мовної природи, отже, і походження [там само, с. 35-36].
За словами М.А.Жовтобрюха, не втратили й на сьогодні свого значення
обґрунтовані застереження А.Ю.Кримського щодо некритичного ставлення до тих чи
тих фактів, відбитих у пам’ятках [92, с. 36]. Він навів багато прикладів з
орфографії пам’яток, які не завжди відбивали живу вимову, зокрема подвоєне
написання літер оо, аа, ии. Такі написання могли бути звичайними помилками тих,
хто писав, засобом позначення наголосу або відбивати сербську графічну традицію
на східнослов’янському ґрунті. Так само не завжди змішування літер оу та о, ю
та е свідчили про дифтонгічну вимову, властиву українській мові на місці
етимологічних звуків о та е після занепаду в наступному після них складі
редукованих ъ і ь. За словами М.А.Жовтобрюха, А.Ю.Кримський підкреслив, що
треба також обережно ставитися до змішування літер ь та и, ы та и й деяких
інших, визначаючи початок і розвиток відповідних фонетичних змін [92, с. 36].
Свідчення пам’яток набирають сили лише при зіставленні їх із діалектними
явищами та при врахуванні взаємозалежності в ході різних фонетичних процесів
[там само].
Проте лінгвоісторіографи, аналізуючи наукову спадщину А.Ю.Кримського,
зауважують, що в деяких дослідженнях автор ґрунтував теоретичні висновки тільки
на свідченнях писемних пам’яток, орфографія яких, як він сам не раз
підкреслював, не завжди відбивала справжню вимову [92, с. 38]. Як зазначив
М.А.Жовтобрюх, у лінгвістичних працях А.Ю.Кримського рідко трапляються
реконструкції тих чи тих звукових явищ, не засвідчених писемними пам’ятками,
або таких, про які свідчення пам’яток сумнівні [там само].
Висновки А.Ю.Кримського, зроблені лише на основі орфографії писемних пам’яток,
видаються непереконливими [92, с. 39]. Так, обґрунтовано довівши, що занепад
редукованих ъ та ь припадає на XI–XII ст.ст., учений підкреслив, що цей процес
не на всіх територіях відбувся одночасно, і додав, що в Галичині він завершився
пізно, у XIV ст., але в мешканців м. Львова й у XV ст. «наявність глухих можна
іноді буває вловити», були вони «досить цілі» на той час і в Буковині, а в
східних українців ще й у XVII ст. не в усіх говорах редуковані зникли.
Доказом існування редукованих голосних в українській мові в XV ст. і пізніше
для А.Ю.Кримського є написання панъ Мошонъчьчи замість Мошонъчичь; сеси листъ
замість сесь (Львів, вексель 1421 р.), въ Ливовъ замість Льво
- Київ+380960830922