РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В АНГЛІЇ В ЗВ’ЯЗКУ З
ПЕРЕХОДОМ КРАЇНИ ВІД „БЛИСКУЧОЇ ІЗОЛЯЦІЇ” ДО ПОЛІТИКИ СОЮЗІВ
2.1. Причини завершення епохи „блискучої ізоляції”: особливості міжнародного
становища Великої Британії на початку ХХ століття
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. відзначилися на міжнародній арені загостренням
імперіалістичних суперечностей між капіталістичними державами, утворенням
військово-політичних блоків. В англійських правлячих колах велася широка
дискусія про зовнішньополітичні орієнтири Великої Британії, стратегічні
напрямки, форми та методи англійської дипломатії.
Протягом ХІХ ст. англійські дипломати пропагували ненасильницьку політику,
політику невтручання у світові конфлікти. У британській пресі з`являлися
подібні порівняння: в історії Англії між 1689 і 1815 рр. нараховується
шістдесят три роки миру та шістдесят три роки війни, тобто на рік війни
припадає рік миру; між 1815 і 1900 рр. було вісімдесят один рік миру і тільки
чотири роки війни, тобто один рік війни припадає на двадцять років миру! Але
протягом ХІХ ст. Англія вважала за необхідне: то воювати з Францією, то бути з
нею в союзі; то діяти разом із Німеччиною, то протидіяти її устремлінням; то
воювати з Туреччиною, то боротися за неї; то воювати з Росією, то боротися
пліч-о-пліч з нею проти інших держав; то напасти на Сполучені Штати, то бути з
ними у тісній дружбі; то підтримувати інтереси Японії, то бомбардувати її
міста; то воювати за незалежність Португалії, то загрожувати її столиці; то
воювати за свободу греків, то загрожувати столиці Греції. Не варто забувати й
про війну в Ірані (1856-1857 рр.), російсько-турецьку війну (1877-1878 рр.),
коли англійський уряд виступив на боці Туреччини, війни проти Афганістану (1879
р.) та Єгипту (1882 р.), англо-французькі суперечності за розподіл Чорного
континенту (досягли свого апогею у Фашоді 1898 р., коли, здавалося, питання про
війну між двома країнами стояло надзвичайно гостро), боротьба за португальські
колонії в Африці між Англією та Німеччиною [35, с. 428]. Таким чином,
простеживши за участю Великобританії у міжнародних конфліктах та суперечностях,
важко погодитися з керівниками англійської зовнішньої політики, які постійно
підкреслювали, що „країна відносно мирно і досить впевнено прослідувала майже
через півстоліття” і що британське суспільство неодноразово демонструвало
чудове вміння адаптуватися до нових умов і уникало насилля.
До кінця ХІХ ст. Англія здійснювала політику „блискучої ізоляції” (політику
маневрування між коаліціями): керівництво країни вважало, що суперечності між
континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з
континентальної Європи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія
могла розраховувати на підтримку Німеччини або Австро-Угорщини, а тому вона не
відчувала потреби зв’язувати себе союзними зобов’язаннями, що можуть втягнути
її у війну за чужі інтереси. Однак це було самообманом: ізоляція Англії була
далеко не блискучою, навпаки, досить небезпечною. Небезпека полягала в тому, що
суперечності між австро-німецьким і франко-російським блоками могли відійти на
другий план перед їх спільною антипатією до Англії. Ця держава була величезною
колоніальною імперією і за її рахунок міг відбутися переділ світу.
1901 р. ситуацію описав близький друг англійського короля [1 Король Англії –
голова судової системи, головнокомандуючий збройними силами, світський голова
державної англіканської церкви, член Парламенту (щорічно відкриває його сесії
тронною промовою).] Едуарда VІІ (король Англії у 1901 – 1910 рр.) лорд Томас
Регесдейл: „Німеччина ненавидить та заздрить нам. Франція підозрює нас. Росія
дивиться на нас як на прихованого ворога, який потайки діє вночі” [282, с.
206].
Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі
свободу дій. Однак різке посилення Німецької імперії в останній чверті ХІХ ст.,
нарощування її військово-морських сил принципово змінили ситуацію. Велика
Британія змушена була відмовитися від попередньої політики та перейти до
формування блоків з іншими державами [329, с. 282]. „Це жахливе випробування, -
писав у січні 1903 р. віце-королю Індії Джорджу Керзону 1-й лорд Адміралтейства
[2 Адміралтейство – вищий військово-морський авторитет Великобританії.] Уільям
Селборн, - залишатися могутньою морською державою, у той час коли морські
держави щорічно збільшують якісну та кількісну міць своїх флотів, і бути
водночас військовою державою, досить сильною, щоб протистояти великим державам
світу” [283, с. 110].
Перебуваючи у зеніті своєї імперської величності на початку ХХ ст.,
Великобританія часів короля Едуарда VІІ все помітніше почала проявляти нові для
неї настрої невпевненості і навіть страху перед майбутнім. Чим це могло бути
викликане? Починаючи з весни 1898 р. і закінчуючи підписанням першого
англо-японського союзного договору в січні 1902 р., у правлячих колах
Британської імперії дебатувалося питання: повинна Англія зберігати стару
дипломатичну тактику самоізоляції чи залишити її та перейти до створення
тривалого діючого блоку? Прихильники політики блокування зайняли провідні
позиції. Роль і питома вага Китаю як об`єкта англо-російських суперечностей не
лише справляла вирішальний вплив на саме співвідношення сил у цій частині
світу, але й послужила одним із головних стимулів відмови Англії від тактики
самоізоляції та визначила напрямок вибору першого союзника [164, с. 22-23].
Ще одним фактором широкого обговорення було питання про доцільність збереження
політики „блискучої ізоляції”. Серед членів консервативного кабінету не було
єдності з цього питання. Міністр колоній Великобр
- Київ+380960830922