РОЗДІЛ 2
БАГАТОАСПЕКТНА ПРАКТИКА ПОШУКУ ЗВУКОВОЇ ВИРАЗНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ КІНО
Російська імперія, а згодом Радянський Союз не завадили українському кінематографу 20-30 років динамічно розвиватися: всі новаторські ідеї, нові виражальні засоби й пристрої відразу знаходили на родючому українському ґрунті застосування, як перші звукові ("Симфонія Донбасу", "Іван") і кольорові ("Сорочинський ярмарок", "Майська ніч") кінострічки. Перші ентузіасти кіно, зокрема Й.А.Тимченко, який у 1893 р. винайшов стрибковий механізм для переривчастої зміни кінокадрів, А.К.Федецький - перший український оператор хронікально-документальних фільмів "Джигітування козаків", "Відхід потяга від Харківської станції", "Народні гуляння на Кінній площі в Харкові", який також розробляв кольорову фотографію, не лише йшли "в ногу" із часом, але й випереджали його.
Великою мірою розвиток національного кінематографа завдячує постійній співпраці з театром: прихід у кіно М.Садовського і М.Заньковецької у 1909 р., акторів "Молодого театру" мистецького об'єднання "Березіль" А.Бучми, С.Свашенка, О.Сердюка, С.Шкурата, Н.Ужвій, І.Мар'яненка у 1924 р. стали "обличчям" екрана, створили нові естетичні принципи акторської гри в кіно: мінімум засобів - максимум враження і впливу на глядачів. Окремо слід згадати фільми Леся Курбаса: ексцентричні комедії з плакатною гротескністю "Вендета", "Макдональд", пригодницьку стрічку "Арсенальці" з уперше використаною двобічною панорамою (поліекранна техніка). Постійна співпраця з театром залишила також для нащадків багато кіновистав: "Украдене щастя", "Мартин Боруля", "Назар Стодоля" (в епізоді використано "Вечорниці" на музику й слова П. Ніщинського, у виконанні капели "Думка"), "За двома зайцями", фільм-опера "Наймичка" тощо. Тісна співпраця та асиміляція театральних традицій (особливо музичного театру) в українському кінематографі позитивно вплинула на його розвиток.
Експериментальною була робота в кіномистецтві скульптора І.Кавалерідзе. Дебютувавши у фільмі Я.Протазанова "Відхід великого старця" (фільм про Л.Толстого) як художник-гример, І.Кавалерідзе у своїх фільмах "Злива" ("Офорти з історії Гайдамаччини"), "Пісня про Перекоп", "Коліївщина", застосував типажний принцип, грим під мармур, фарфор, бронзу, нетипову для 30-х років акторську гру на крупному плані. У фільмі "Прометей" 1935 р. герої розмовляли рідними мовами (російською, українською, грузинською). Під керівництвом І.Кавалерідзе створювались музично-фольклорні фільми під загальною назвою "Українські пісні на екрані" ("Ой пряду пряду", "Над річкою бережком", "Ой наступала та й чорна хмара", "Ой п'є вдова гуляє", "Яром, хлопці, яром", "Їхав козак на війноньку"). Кіноопери "Наталка-Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм" стали першим кроком до опанування кінематографом оперних форм, поєднання співу й зображення. Заради створення життєвої вірогідності, використовувалися винесення дії на натуру, зйомки під фонограму акторів-вокалістів І.Паторжинського, Г.Манько, М.Платонова, виконання головних ролей драматичними акторами - К.Осмяловська - Наталка (вокальну партію виконала М.Литвиненко-Вольгемут) та С.Шкурат - Микола (мав чудові вокальні данні). Ці досягнення заклали підвалини жанру фільму-концерту, актуального для співочої України ("Українські мелодії", "Співа Україна") і широко використовуваного в 50-ті роки [57, 58].
Принципово новаторською, експериментальною була робота Дзиги Вертова на Україні. Вона позитивно позначилась на розвитку українського документального кіно (кінопубліцистики). Фільм "Людина з кіноапаратом" став своєрідною демонстрацією нових засобів виразності. Цей твір свого часу називали "зоровою музикою", "зоровим концертом". Застосування в першому звуковому документальному фільмі "Симфонія Донбасу" натурного звукозапису показало виразність реального звукового середовища, трудового ритму (комсомольський марш, дзвони). Звукозапис проводився першою синхронною малогабаритною камерою з лабораторії О.Шоріна. Попередні дослідні записи в Ленінграді натурних звуків без зображення дали гарні результати й "розвіяли сумніви щодо можливості записувати хронікальні звуки й створювати хронікальні звукові фільми" [125, c. 37]. Ця робота на два десятиліття лишалась чи не єдиним зразком втілення технології запису чистової фонограми.
Багатогранно, концептуально на багато десятиліть вперед сформував творчі засади українського кінематографа О.П.Довженко. Про визнання особливого значення звукової виразності засвідчують вислів режисера щодо картини "Звенигора" ("Не зробив, а проспівав, як птах"), титри за стилістикою думи у фільмі "Арсенал" ("Ой було в матері три сини", "Нема в матері трьох синів"), казково-баладне звернення коня до людини ("Не туди б'єш, Іване"), що привернули увагу кіномитців до образної поетичності, стилістичної пластичності.
Епізод танцю (смерті) Василя в кінопоемі "Земля" - пом'якшений малюнок кадру, контражурне освітлення, поєднані з пластикою руху героя, кінь, що стрепенувся від пострілу - є яскравими прикладами поліфонічного поєднання звуку й зображення.
Оператор Д.Демуцький зазначав, що створювати цей та інші образи йому допомагало добре знання української народної музики [57, c. 172-173]. У цьому фільмі продовжено й узагальнено ідею світоглядності, широкого культурно-історичного тла картин, створення образів-символів України: неозорі лани хлібів, розквітлі соняшники, стиглі яблука.
До створення одної з перших звукових картин - "Іван", О.Довженко ретельно готувався, вивчав досвід європейських митців. Сміливо ввів у фільм діалог, музику, пісню у виконанні сільських жінок, будівельні шуми: "Ми повинні широко використати багатющі можливості кіно та збагачувати глядача показом різного бачення й сприйняття світу" [46, c. 174]. У цьому фільмі ми знаходимо майже всі сучасні форми використання слова: діалог, монолог, пісня, закадровий голос. Реплік у картині небагато, вони лаконічні. Іноді режисер удавався до написів, які виконують роль авторського коментаря. Довженко наголошував на