РОЗДІЛ 2
ВІДОБРАЖЕННЯ ФОНЕТИКО-ГРАФІЧНИХ ПРАВОПИСНИХ СИСТЕМ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ХІХ СТОЛІТТЯ В РУКОПИСАХ
ТРОХИМА ЗІНЬКІВСЬКОГО
2.1. Типологія українських правописів ХІХ ст.
Двоїстий характер літературної норми, коли вона одночасно є явищем і лінгвістичним, зумовленим мовною системою, й історично-соціокультурним, визначає підходи до розуміння правопису або як нормативно-прескриптивного, тобто культурно-історичного, або як власне лінгвістичного. Це дозволяє трактувати норму як соціально-історичний атрибут будь-якої мови [82, с. 171].
Типологію правописів розглядали О. Брицина [11], О. Гузар [38], С. Єрмоленко [45], М. Жовтобрюх [58-59], І. Огієнко [134-135], Г. Яворська [234] та інші дослідники.
На думку Г. Яворської, "правопис - це кодифіковані, закріплені в нормативних словниках та спеціальних зведеннях правила оформлення мови на письмі. Поява таких правил для кожної літературної мови є значущою подією, яка фіксує досягнутий її високий ступінь розвитку. Водночас лише з появою правописних кодексів поняття орфографії набуває адекватного змісту" [234, с. 196]. Орфографія дає змогу зрозуміти не конкретні правила написання, а ті засади, на яких побудоване графічне оформлення звукових мовних знаків у конкретній мові [234, с. 196].
Існування різних правописних принципів ґрунтується на відмінностях структурної будови конкретних мов, на відсутності ізоморфізму між акустичною та графічною маніфестацією мови, а також зумовлюється дією позалінгвальних культурно-історичних чинників. Як слушно зауважує С. Єрмоленко, "правописні питання, вибір тих чи інших принципів відтворення живого звучання народної мови закономірно включалися в проблему становлення літературних норм української мови" [51, с. 129].
Питання орфографії постає тоді, коли виникає проблема вибору з кількох варіантів, що виникли внаслідок принципової неможливості встановлення адекватності між вимовою та її графічним оформленням. При запозиченні вибір варіанта є підкресленим (свідомим) показником бажаних етнокультурних дистанцій.
Національно-культурна орієнтація правопису відбувається в просторі й часі. Орієнтація в просторі враховує сучасні мовні контакти. При цьому спостерігаються тенденції відштовхування від "сусідів" з метою або актуалізації процесу самоідентифікації, або етикетного піклування про зручності сусідів ("щоб їм було зрозуміло"). Орієнтація в часі також передбачає демонстрацію одних зв'язків і відштовхування від інших, тобто наповнення актуальним змістом опозиції "свій - чужий". Г. Яворська вказує, що в тому разі, коли письмо сприяє самоідентифікації та внутрішній єдності спільноти, то його роль "аналогічна ролі прапорів, гербів та інших культурних символів" [234, с. 233]. Це відбувається за умови конвенційності деяких графічних й орфографічних елементів та набуття ними символічного для суспільства значення, підкреслюючи ідентичну, релігійну та іншу тотожність.
Створення нової орфографії припадає на ХІХ ст., особливо на його другу половину. Незважаючи на те, що орфографічна система норм будувалася переважно на фонетичному принципі, використовувався й етимологічний, який "іноді називають морфологічним, оскільки він забезпечує єдність у передачі на письмі морфемного складу слова" [167, с. 12].
Історико-етимологічний принцип орфографії пов'язаний з ім'ям М. Максимовича, який орієнтувався на народнорозмовне мовлення, при цьому не відходячи від старого етимологічного правопису. Запроваджуючи етимологічний правопис, мовознавець визначив його основний принцип - "він повинен обов'язково, крім історичної своєї стихії, виражати більш чи менш внутрішні, етимологічні закони й особливості нашої мови" [103, с. 194]. В. Науменко з цього приводу зазначав: "Коли в школі і у всій освіті на Україні була тільки російська наука, то здавалось Максимовичеві, що буде зручніш українцям читати друковане на своїй мові, коли вони побачуть ті-ж самі літери, що і в російській книжці, вимовляючи тільки по-своєму, а росіянам буде зрозумілим надруковане по-українськи, бо вони будуть текст читати, наче російський" [127, с. 5].
М. Максимович прагнув зберегти традиційне написання букв h, ы, ъ, а над давніми голосними о, е, які перейшли в і, ставив "дашки" (o, e). Правопис було запроваджено в українських школах, ним видавався до 90-х р. журнал "Зоря", передплатником і дописувачем якого був Трохим Зіньківський. Перший друкований твір Трохима Зіньківського - переклад казки М. Салтикова-Щедріна "Заєць, що себе жертвує" - передає особливості цього правопису: "Якось разъ заяць прошпетивъся передъ вовкомъ. Бhгъ oнъ собh, бачте, неподалечку вовчого логова, а вовкъ уздрhвши єго и гукає:зайчику миленькій, пострhвай!" [254, с. 166]. М. Максимович виходив "з ідеї зближення українського та російського правописів" [133, с. 186]. Тому його система на Східній Україні сприймалась "як загроза русифікації", а на Західній Україні, яка не була політично залежна від Росії, тому й не відчувала національного гніту, знайшла прихильників і протрималася тут аж до 1893 р., тобто "часу запровадження в Галичині фонетичного правопису" [133, с. 233]. Цей правопис був сприйнятий так званими "твердими русинами", які вбачали в Росії могутню політичну силу й, мешкаючи за її межами, не відчували політичних утисків з боку цієї імперії. Певний час його підтримував П. Куліш.
Основоположником нового фонетичного правопису вважають О. Павловського [133, с. 232]. Відомо, що в 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика нової української літературної мови - "Грамматика малороссийского наречия, или Грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями" О. Павловського. Учений прагнув усі слова передавати відповідно до їх вимови. Рукописи Трохима Зіньківського свідчать, що він надавав перевагу саме цій правописній системі. Це підтверджують такі факти:
- єдина норма на позначення звука [і]: зустріти, підібрат