Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні

РОЗДІЛ 2
Процеси інституалізації Римо-Католицької церкви в Україні
2.1. Формування структурної мережі
Процес реорганізації інституцій Римо-Католицької церкви в Україні традиційно пов'язують з 16 січням 1991 року. Саме тоді Папа Римський Іван Павло ІІ відновив діяльність РКЦ в Україні, призначивши Львівським митрополитом латинського обряду тогочасного апостольського адміністратора з Любачева архієпископа Мар'яна Яворського, Кам'янець-Подільським ординарієм Яна Ольшанського, а Житомирським ординарієм Яна Пурвінського. Одночасно були покликані до Львівської архідієцезії двоє єпископів-помічників: о. Рафаїл-Владислав Керницький і о. Маркіян Трофим'як [ 133, с. 17 ]. Початком розгерметизації державно-церковних відносин стало встановлення Україною дипломатичних відносин з державою Ватикан. Однак власне тоді було лише розпочато довготривалий процес відновлення структурної мережі церкви.
Своєрідним центром, консолідуючою структурною одиницею католиків латинського обряду в Україні стала Львівська римо-католицька архідієцезія, заснована 1375 року в Галичі св. отцем Григорієм ХІ. Після Другої світової війни за архієпископа Євгена Базяка радянська влада її ліквідувала, натомість парафії Любачівського та Белзького деканатів, що опинилися на території ПНР, утворили архідієцезію (Львівську) у Любачеві, яку було поділено на деканати Любачів, Нароль, Тарношин і Цешанів [ 19, с. 29 ].
У 1984 році (24 травня) апостольським адміністратором у Любачеві в ранзі єпископа став Мар'ян Яворський, який після свого призначення відразу потурбувався про створення семінарії в Любліні, де мали змогу навчатися семінаристи з Любачівщини, а згодом (1990 року) і Львівщини. Як апостольський адміністратор Львівської архідієцезії в Любачеві, М. Яворський підтримував контакти з духовенством, яке працювало на території колишнього Радянського Союзу, по можливості відвідував катедру і зустрічався із священиками, що там працювали. В Україні, як відомо, практично всі католицькі храми в той час закрили, перетворивши їх на місця, далекі від сакральності, діяли лише поодинокі костели, зокрема у Львові - тільки два з тридцяти двох - катедра та Личаківський костел св. Антонія. Загалом на території нинішньої Львівської архідієцезії в 1988 році залишилося 12 діючих церков, 10 священиків і 11 черниць (у підпіллі) [ 48, с. 133 ].
29 жовтня 1989 року, архієпископ М. Яворський уперше як єпископ приїхав до Львова й відправив літургію в кафедральному храмі та першу службу в костелі св. Антонія на Личакові [ 232, с. 8 ]. Разом з ним прибув канцлер Курії Мар'ян Бучек. Відтоді священики з України почали регулярно їздити до Любачева. Того ж року священики, об'єднані у Священичу раду на чолі з настоятелем катедральної парафії у Львові о. Рафаїлом Керницьким, звернулися до примаса Польщі Юзефа Глємпа з проханням прислати з Польщі священиків для душпастирської праці. У листі від 12 вересня 1989 року вони писали: "Завдяки перестройці, яку переживає все суспільство Радянського Союзу, державна влада згоджується на відкриття нових костелів. Зараз у архідієцезії діє 31 храм. Наступні 20 будуть відкриті найближчим часом. 14 працюючих тут священиків не спроможні охопити своїм служінням таку велику територію і ще багато нових парафій. Щоб забезпечити вірним мінімум душпастирської опіки, потребуємо від 10 до 15 священиків, які знають українську і російську мови, а також достосуються до вказівок місцевих парохів. Допомога священиків, про яку просимо, була б потрібною нам, доки наша семінарія не виховає нових священиків [ 202, с. 15]".
Згодом, після семилітнього пастирства в Любачеві, папською буллою, виданою Іваном Павлом ІІ, від 16 січня 1991 року єпископ М. Яворський був призначений архієпископом митрополитом Львова [ 18, с. 11 ]. Проте запланований на 6 квітня інгрес влада відмінила, і архієпископ виїхав назад до Польщі. Лише після втручання Ватикану інгрес вдалося провести 18 травня 1991 року, який проходив за участю ватиканського представника Франческо Коласунно й українських єпископів.
Після відновлення 16 січня 1991 року діяльності РКЦ в Україні, архідієцезія, втративши колишню Любачівсько-Белзьку частину, охопила ті землі, які до Другої світової війни належали деканатам Добромиль, Дрогобич, Мостиська, Рудки, Самбір і Яворів Перемишльської дієцезії та Буковинські терени Ясської дієцезії. Таким чином, юрисдикція архідієцезії охопила відновлені церковні структури Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської та Чернівецької областей, які історично відповідають довоєнним дієцезіям - Львівській (за винятком її Любачівської території, яка залишилась у Польщі), Луцькій та частково Перемишльській (Польща) і Ясській (Румунія) [ 19, с. 14 ].
На час відновлення архідієцезії в ній працювало кільканадцять священиків, було понад 20 діючих храмів, не було відновлено роботу духовних семінарій та Курії (Митрополиче управління). Виходячи з потреби реорганізації роботи діючих костелів, новий архієпископ почав запрошувати для катехізації священиків та черниць з Польщі, на що державна влада зреагувала негативно, відіславши назад до Польщі кількох священиків, заборонивши при цьому реєструвати нових душпастирів. Однак після численних розмов і домовленостей влада все ж таки погодилася на приїзд нових священиків. Водночас М. Яворський працює над формуванням місцевого духовенства, відсилаючи молодих священиків на навчання до Рима, Парижа, Фрайбурга (Швейцарія). Паралельно кандидати на священство скеровувались у Люблін, де розміщувалась семінарія Любачівської архідієцезії.
Крім того, виникала потреба і в будівництві нових храмів та парафіяльних будинків, оскільки в окремих випадках будівництво нових костелів було перспективнішим, аніж повернення ліквідованих, які часто не підлягали ремонту або ж тривалий час не поверталися місцевою владою. З 1991 року і за дев'ять місяців 1992 року було передано 49 храмів РКЦ у Львівській області [ 154, с. 59 ]. Також чимало колишніх святинь Римо-Католицької церкви на початку