РОЗДІЛ 2
НАРОДЖЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ФУНДАТОРИ
2.1 . Шизоаналітичний проект Дельоза і Гватарі
Усі згадані вище теорії були не єдиними у західній філософській думці, що зробили свій внесок у сучасне бачення людини та її світу. Ще однією вартою розгляду впливовою доктриною, яка спричинилася до появи "антропології" постмодерну, можна вважати т. зв. антипсихіатрію - медичний і соціально-політичний рух, що виник у 60-х роках у Великобританії в результаті діяльності групи психіатрів, які розпочали критику як психіатричної теорії, так і практичної критичної психіатрії.
Сам термін був запропонований Д. Купером. Особливого розвитку ідеї антипсихіатрії набули в працях А. Естертона і, зокрема, Р. Д. Лейнга. Починаючи з "Міжнародного конгресу з діалектики звільнення" (1971), антипсихіатрія перетворилась на "контркультурний" і політичний рух.
Якщо акцентувати увагу на світоглядних, соціально-ідеологічних аспектах антипсихіатрії, то, окрім британської, можна виокремити ще і французький її різновид.
Антипсихіатрія займає особливе місце в рамках екзистенційного психоаналізу, бувши одночасно і найбільш радикальною політично, і такою, що довела до абсурду цілу низку положень феноменологічної психіатрії й екзистенціалізму.
Це не стільки медична, скільки ідеологічна, філософська та соціально-політична доктрина. Її прибічники своєю головною метою вважають ліквідацію клінічної психіатрії, що склалася історично і яка розглядається ними як знаряддя політичного насильства над особистістю людини, як антигуманний, репресивний апарат буржуазної держави.
З точки зору ідей в поглядах її прибічників простежується вплив екзистенціалізму, неокантіанства, структуралізму та деяких інших течій західної філософії; достатньо широко і активно використовуються також і окремі положення марксистської теорії.
Характерною є також тенденція до утворення своєрідних "синтезів", об'єднання часто протилежних одна до одної течій і шкіл: екзистенціалізму і феноменології; герменевтики, структуралізму і психоаналізу; екзистенціалізму і прагматизму.
Вихідним засновком для побудови концептуальних схем виступає критична теорія Франкфуртської школи, де на основі негативної діалектики запереченню надається всеруйнуючий, тотально-нігілістичний сенс. На цьому ґрунті прибічники антипсихіатричних концепцій закликають до анархічного бунту проти традиційної клінічної психіатрії, природознавчих основ розгляду психічних захворювань, обґрунтовують необхідність негативного відношення до психіатрії як галузі медицини. Шизофренія розуміється ними не як хвороба окремої людини, а як деяка "мікросоціальна кризова ситуація, в якій вчинки і уся діяльність людини інвалідизується внаслідок певних культурних і мікрокультурних (зазвичай сімейних) причин до такого ступеню, при якому вона визнається "психічно хворою". Її захворювання потім юридично підтверджується лікарями і квазілікарями" [64, 172]. Психічно хворих, на їхню думку, у загальноприйнятому медичному розумінні не існує. Шизофренія - це лише деякий "ярлик", що штучно і довільно наліплюється лікарями на людину і потім використовується у політичних цілях. "З точки зору Лейнга, - стверджує К. Ліч, автор одного з найбільш ґрунтовних оглядів з ідеології і практики контркультури, - шизофренія є просто ярлик, що його наліплюють на окремі особистості агенти пануючої культури та її державної структури. Те, що розглядається як психічна хвороба, в дійсності слід розглядати як вираження відчуженого соціального ладу. Оскільки шизофренія - це "ярлик", використаний у політичних цілях, то тим самим підривається авторитет психіатра і медико-соціальної машини, яку він репрезентує. Психічна хвороба набуває політичного забарвлення, пацієнт стає жертвою соціального контролю, психіатрія - технікою такого контролю" [64, 172].
Протиставляючи "аналітичну раціональність", що лежить в ґрунті природознавчого підходу до людини "діалектичній раціональності", суб'єкт-об'єктній діалектиці людської діяльності, антипсихіатри виступають з критикою позитивістських концепцій. "Позитивізм ставить перед собою мету, - проголошує англійський психолог Д. Інглебі, - створити науки про людину, виходячи з моделі природничих наук. Сучасні авторитети в психіатрії незмінно перебувають в рамках цієї парадигми. "Основи психіатрії повинні будуватись на фундаменті природничих наук"" [53, 28; 168]. Основний недолік позитивізму вбачається в тому, що він породжує "міф об'єктивності" в трактуванні психічного захворювання. Позитивістська парадигма вимагає підходити до вивчення людини так, немовби вона була простим неодушевленим об'єктом, річчю. Критика антипсихіатрами "ортодоксальної" клінічної психіатрії скерована не проти самої медицини як такої, а саме проти її позитивістсько-сцієнтистського тлумачення. ""Науковий" психіатр, - стверджує Інглебі, - ставить перед собою мету зібрати спостереження про своїх пацієнтів в такому ж суворому і неупередженому розумінні, в якому астроном спостерігає за зорями. Проте його критики розглядають подібну науку в якості такої тактики, яка може лише затемнити погляд" [53, 29].
Позитивістські орієнтовані психіатри прагнуть об'єктивності у природничому розумінні, приймаючи суто формальне, адміністративне рішення. Тим самим вони одурманюють хворих науковими уявленнями. На противагу до позитивістів антипсихіатрів характеризує дух соціального критицизму, який зближує їхні концепції з критичною теорією фрейдо-марксизму.
Фрейдизм у його різноманітних модифікаціях виходить із того, що первинно вільна людина включається у суспільство шляхом придушення і спотворення її психобіологічних вітальних інстинктів і потягів. Людина прагне задоволення своїх природних потреб, неусвідомлених вітальних потягів, але суспільство, культура, цивілізація нещадно придушують їх. Звідси виникає постійний, нерозв'язний конфлікт, що виявляється у драматичному зіткненні біологічної природи людини ("принцип насолоди") і системи соціальних заборон, соціальної цензури ("принцип реальності"), накинутих люд
- Київ+380960830922