РОЗДІЛ 2
СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ПЕРІОД
2.1. Еволюція соціально-економічних відносин та культури
Україна має свою багату історію, впродовж якої витворювались високі зразки матеріальної та духовної культури, а в загальній скарбниці філософської думки вагомий доробок належить українським мислителям. Були в цій історії свої злети і падіння. Як зазначав С. Єфремов, усе "розгубив український народ на довгому і важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічний достаток, своє право і освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію... Ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність, зробився народом без прізвища" [110, с.10].
Вигідне географічне положення України, її багаті природні ресурси завжди викликали зазіхання на неї більш сильних і мілітарно організованих сусідів, які заярмлювали, колонізували її, використовуючи її як розмінну монету у своїх політичних комбінаціях, намагалися стерти в пам'яті народній усе українське, позбавити української мови, культури, перетворити український народ на манкуртів.
Підвищення інтересу до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно. Минуле тисячами ниток пов'язане із сучасним, а глибоке підґрунтя нагромадженого попередніми поколіннями складає самосвідомість цього духовного фундаменту. Тому й необхідно постійно, а не час від часу повертатися до його джерел.
Виникнення Давньоруської держави, яка в історії дістала назву Київська Русь, було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації був зумовлений рядом внутрішніх і зовнішніх факторів, а саме територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільними ворогами. Політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони мали спільну мову, територію, матеріальну та духовну культуру, релігію, певну економічну цілісність. Етнічному об'єднанню східних слов'ян в єдину народність сприяли також однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій.
Київська Русь була однією з найбільших держав середньовічного періоду у Східній Європі. Це була держава, яка вела свою політику, мала свою культуру, мову, розвинену освіту, писемність.
Давньоруська держава була феодальною монархією, на чолі якої стояв великий київський князь. Київська Русь мала чітко сформований державний апарат, який зміцнював становище феодалів. Право Київської Русі створювалося і розвивалося на місцевому вітчизняному ґрунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства. Право Київської Русі було закріплене у збірнику звичаєвого права, який називався "Руська Правда". В її нормах було закріплене привілейоване становище представників панівної верстви землевласників і безправність селянства.
У 30-ті роки XII ст. почалась феодальна роздробленість наймогутнішої середньовічної держави Київської Русі. Після смерті князя Ярослава (в 1054р.) його сини Ізяслав і Святослав почали між собою боротьбу за владу на землях Давньоруської держави. "Тоді князі ще не розуміли, що держава - то не поле, яке батько розділяє між дітей, аби нікого не обділити, що то не власність його, а річ громадська, публічна" [81, с.52]. Отож Київська Русь була поділена на частини. Це прискорило процес формування слов'янських етносів, в тому числі і українського. У період феодальної роздробленості сформувались етнічні осередки у формі давньоруських князівств, таких як Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське, Галицьке та ін. Але ці князівства-держави, які були політично, економічно і культурно самостійними, не могли протистояти навалам кочових орд, які постійно спустошували руські землі. Через століття останні стали об'єктом завоювання монголо-татар.
Скориставшись такими геополітичними обставинами, які сформувались на теренах Київської Русі, Литовське князівство почало активно втручатися у ті внутрішні справи.
Литовське князівство в цей час було далеко відсталим у політичній, економічній, культурній, релігійній сферах життя від східноєвропейського елементу цивілізованості, а ті князівства, які вступили в структуру Литовського, були набагато соціально, культурно й релігійно розвинуті, особливо центральні, такі як Київське, Галицьке, Волинське, тому й не дивно, що Литовське князівство сприйняло ту культуру і релігію, які сформувались на руських землях.
Друга половина XIV ст. якраз і стала свідком надзвичайно швидкого й успішного розширення влади литовських князів над сусідніми білоруськими, а згодом і українськими землями. Найбільш запізніле у своєму розвитку, найвідсталіше з усіх народів цієї сім'ї, плем'я литовське в цей час опинилося під надзвичайно грізною небезпекою - німецькою експансією у литовські краї. Напружуючи в боротьбі з ним всі свої сили, литовське плем'я розвивало надзвичайно жваву організаційну діяльність і ніби для того, щоб посилити себе культурними засобами, почало водночас розширювати своє панування над сусідніми слов'янськими, більш культурними, але політично непопулярними землями [80, с.134].
Після завоювання половини білоруських земель, литовські князі розпочали експансію на сусідні українські землі. За часів князювання останніх Даниловичів галицьких під владу литовських князів підпала Берестейсько-Дорогичинська земля (Побужжя). Ще перед тим вони заволоділи Прип'ятською і Турово-Пінською землями. За князя Гедиміна в 1320 році вже й Київ був у сфері литовського впливу, хоч київські князі формально перебували під татарським володарюванням. Обрання Любарта Гедиміновича волинськими боярами князем в 1340 році тільки допомогло просуванню литовських князів в українські землі.
Литовські княжичі, влаштовуючись на українських і б
- Київ+380960830922