РОЗДІЛ III
основні центри функціонування культурно-мистецьких салонів в Україні кінця
XVIII – першої половини XIX ст.
3.1. Осередки діяльності культурно-мистецьких салонів в містах України
Відповідно до класичного витлумачення сутності держави можна вважати державно
організованим лише те суспільство, у соціальній структурі якого є особлива
група людей – апарат управління, що виконує різноманітні соціальні функції.
Оскільки суспільство постійно дезинтегрується змаганням інтересів різних
соціальних верст і суб’єктів, правління завжди спрямоване на збереження
цілісності суспільства – запоруки задоволення як окремних, так і
загальносуспільних інтересів. Природно-історична потреба еліти – мобілізувати
своє провідне становище стосовно керованого нею народу у зовнішньополітичному
аспекті – породжує політико-культурну зорієнтованість на процеси, які
відбуваються у суспільстві.
Безперечно, історія України тісно пов’язана з історією Росії. Постало питання:
чи дійсно існували салони лише в провідних містах Російської імперії, чи вони
притаманні й українській культурі?
Відсутність державності призвела до того, що творитися українська культура
мусила не загальнонаціонально, при сприянні держави, а саморушно -у більших чи
менших культурних осередках української аристократії, еліти.
“Ліквідація решток автономії України, включення козацької старшинської еліти до
лав імперського дворянства, покріпачення частини козацтва, зруйнування
традиційної освітньої системи різко погіршило стан національної культури і
змінило всю структуру національного життя” [157, 308].
Досить виразно рівень тогочасної свідомості української аристократії
охарактеризував І. П. Крип’якевич. “Це була, – писав учений, – освічена
провідна верства, що розуміла значення незалежності і автономії, бачила в ній
забезпечення своїх класових інтересів і вміла вставати в обороні незалежності,
але її помилкою було те, що свою користь вона ідентифікувала з добром держави і
в егоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші класи – козацтво,
селянство, міщанство, не добачаючи, що таким чином, руйнує основу державної
сили” [102, 126].
Водночас соціально-історичні обставини у поєднанні з культуротворчими чинниками
сприяли відтоку українських митців за межі України. Тому впродовж XVII – XIX
ст. в Росії “існували осередки з “малоросів”, серед яких була велика кількість
українських музикантів, співаків, поетів, художників, літераторів. У своїй
творчості вони спиралися на вітчизняні традиції і розвивали їх. Так українська
культура розвивалася за межами етнічних територій” [11, 44].
Впродовж XVII – XVIII ст. у містах України випускники Київської академії
засновують школи. Навколо них гуртувалися освічені люди, що жили у цій
місцевості. Тут утворюються культурні осередки нового типу, які поширювали
естетичні знання.
М. Андрущенко в статті “Іван Котляревський на тлі української культури XVIII
ст.” зазначає: “Один з останніх осередків старої культури – Новгород-
Сіверський патріотичний гурток кінця XVIII – початку XIX ст., який складався в
основному з вихованців Київської академії (Варлаам Шишацький, Опанас Любосевич,
Григорій Полетика, Семен Дівович, Андрій Рачинський, Федір Туманський). Діячі
його прагнули не лише культурного відродження в Україні, а й до політичного
оновлення і відродження держави” [1, 61].
Висока елітарна культура, яку виростила і підтримувала Київська академія у
XVIII ст., існувала порівняно недовгий час – лише першу половину століття Далі
з огляду на низку причин – занепад державності України і самої державницької
ідеї, “постійне відкачування талановитих людей до Росії, де вони починали
слугувати російській освіті і культурі, втрата національної аристократії, яка
все більше починає орієнтуватися на Росію, відбувається процес розшарування
вищого прошарку українського суспільства – певна частина його набуває
проросійської орієнтації, а частина залишається вірною інтересам української
ідеї, ушляхетнює наше селянство” [124, 169].
Безперечно, що значна частив Українського дворянства була здеморалізована
московським пануванням і намагалася стати на службу імперії, ставила власні
інтереси вище за національну гідність. Інша ж частина верхівки українського
суспільства зберегла свій патріотизм і плекала автономістичні ідеї. В. Кривошея
в монографії “Національна еліта Гетьманщини” зазначає: “Українська шляхта як
складова еліти існуючого суспільства ставала перед вибором, або залишатися в
існуючій соціальній еліті і разом з нею пережити всі перепитії розвалу цього
суспільства, чи стати на бік молодої національної еліти”.
Серед української аристократії збереглася українська традиція. Як на свій час,
українське дворянство на початку XIX ст. складало значну частину українського
суспільства: “Петербурзька статистика налічувала в 1805 році 132 687 осіб
української шляхти” [111, 155].
Зросійщення окремих магнатів і їх відрив від народу не можна трактувати як
цілковитий занепад національної еліти України. Навіть перебуваючи на службі в
столиці імперії, малоросійське дворянство зберігало свої симпатії до культури
власного народу.
В Україні у другій половині XVIII ст. виявляє себе ціла плеяда діячів з дворян
гетьманських, як Григорій і Василь Полетики, Андрій Чепа, Яків Маркович, Микола
Ханенко, Василь Лобасевич, Семен Дівович, Худорба, Степан Лукомський, Василь
Капніст, Іван Лашевич, Парпура, що “працюють на честь і славу оборону своєї
України. Саме вони об’єднуються в групи, влаштовують при своїх маєтках
літературно-мистецькі вечори, політичні дебати” [44, 188].
М. Грушевський продовжує: “заінтересовання українською мовою і народним
- Київ+380960830922