РОЗДІЛ II
УНІВЕРСУМ ХРАМУ В МОДУСАХ БУТТЯ ЛЮДИНИ
2.1. Храмова свідомість у проекції екзистенціально-ціннісного
Духовний світ сучасної людини є складним і багатозначним. Він формується й розвивається під впливом безлічі факторів, серед яких визначальними є різні сторони суспільного буття. Зміст свідомості, спрямованість емоційної сфери кожної окремої людини, її духовні інтереси, ступінь життєвої активності далеко не байдужі нашому суспільству. Основна лінія духовного розвитку сучасної людини - це послідовне збагачення її свідомості матеріалом наукових знань, розкриття перед нею об'єктивно вагомих аспектів життя. Духовну ситуацію, у якій опинилося людство в XX ст. і драматизм якої не знято й досі, осмислюють як кризу життєвої дезорієнтації, витискування духу з персонального та соціального буття. Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечність між розвитком культури та сучасної цивілізації вказують на втрату духовних орієнтирів людини - ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що складалися та панували протягом багатьох сторіч. Людині XX ст. з її раціональністю, утилітарно-речовим світоглядом важко усвідомити шляхи вирішення усіх соціо-технологічних проблем, накопичених людством. Тому виникає необхідність трансформації старих або пошуку нових духовних засад та джерел буття. Проблема духовності - це не тільки проблема існування суспільства в цілому, але й проблема індивідуального життя. Духовність - це атрибут людини як суб'єкта на противагу бездуховності - втрати людиною її суб'єктивних якостей, що особливо простежується в епоху кризи, коли утворюється ціннісно-нормативний вакуум і водночас іде активний пошук ціннісно-змістовних орієнтирів суспільного життя [127, с. 8].
Згідно з екзистенціалізмом, абсолютно реальним є тільки безпосередньо пережите існування, яке не можна осмислити раціональними засобами. Воно характеризується тим, що особистість утрачає свою ідентичність, сприймає світ через призму стану страху і тривоги, усвідомлюючи свою скінченність і невблаганне наближення смерті, причому цей стан залежить від спілкування людей. На думку Г. Марселя: "Необхідно шукати шляхи, щоб пробудити серед людей приховану силу взаємного зв'язку, породжувальної єдності, початок якої може полягати, власне кажучи, тільки в тому загальному тяжінні, де джерело - та сама Особистість [88, с. 409]". Така інтерпретація людського існування зближає екзистенціалізм з усіма головними віровченнями (іудаїзмом, католицизмом, ісламським модернізмом), особливо з протестантизмом, що спирається на ірраціональність людини, її невикорінну гріховність і неприкаяність. Прийнято розрізняти секулярний (атеїстичний) і релігійний екзистенціалізм. Згідно з першим (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, В. Баррет, М. Мерло-Понті), справжнє "Я" є абсолютно автономним і не може бути детермінованим ззовні ні законами історії, ні Богом. Однак це зовсім несумісне з релігією. Екзистенціальне трактування людського є аналогом протестантському розумінню "зіпсованості" людини. Заперечення будь-яких об'єктивних основ людського існування позбавляє його змісту й перспективи станом безвихідності, що психологічно змушує звернутися до релігійної надії. А. Камю і В. Баррет вважають, що віра в Бога є засобом зняття чи пом'якшення абсурдності буття, а М. Хайдеггер розглядає ідею трансцендентного як іманентну особливість людського існування. Релігійний екзистенціалізм протестантської орієнтації іноді забезпечує філософською аргументацією конкретні богословські доктрини. Головна ж його заслуга перед теїзмом - в обґрунтуванні висновку про те, що єдиним і необхідним способом подолання обрію безпосередньої суб'єктивної даності (трансцендування) є звернення до Бога як підґрунтя людського існування й особистої волі. К. Ясперс розглядає релігійність як неминучу властивість "екзистенціальної структури" людини.
Особливе місце у дисертаційному дослідженні приділено й тим філософським напрямам, що виражають самосвідомість, менталітет українського народу. Найяскравішим напрямом у національній філософії є "філософія серця". Спробуємо показати відображення деяких її ідей у філософії екзистенціалізму. По-перше, це ставлення до серця як до образу емоційного життя. Цей аспект пов'язаний з психікою, емоційним сприйняттям, своєрідним ставленням до природи, відчуттям українського народу. По-друге, це ставлення до серця як до центру морального життя людини, його духовності, як до органу сприйняття Бога. Серце виконує роль совісті, у ньому народжується і любов, і ненависть, і всі інші почуття людини. Тільки з любов'ю в серці можна підійти до розуміння Бога.
Спираючись на християнську традицію, П. Юркевич вважав, що серце подароване Богом і є основою духовного світу людини. Воно є осередком усього тілесного й різноманітного духовного життя людини. Саме з серцем пов'язані моральні достоїнства людини. Для того, щоб світ пізнання став сутністю людини, її надбанням, він спочатку повинен проникнути в серце й осягнути ціннісний настрій душі. "Так, якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом [162, с. 85]".
Незважаючи на поділ представників екзистенціалізму на секулярних і релігійних, між ними є певна подібність, що виявляється в тому, як ці мислителі інтеріоризують спосіб буття людини. Вони розглядають людину як смертного індивіда, часто трагічного й парадоксального, що має незавершене життя, у якого лише самосвідомість є фундаментальною й непохитною.
Таким чином, людині, особливо в часи стрімких змін, що породжують сум'яття й тривогу в її душі, необхідні непохитні духовні цінності, що зміцнюють її, надають сили пережити скрутні часи. Тому людина відчуває в собі насущну потребу віри, надії та терпіння й шукає опору у своїх духовних витоках. Ці сили людина може черпати як у віросповіданні, так і в інших формах духовно-практичної діяльності. І тут не важливо, є людина віруючою чи невіруючою, кожен вшановує свого "Бога", але всі разом вони, зміцнюючись у своїй вірі, роблять одну