РОЗДІЛ 2
ВНЕСОК К.Д.УШИНСЬКОГО У ВИВЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСВІДУ З МЕТОЮ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ
2.1. Становлення та розвиток порівняльно-педагогічних досліджень у вітчизняній педагогічній думці
Вивчення та поширення зарубіжного педагогічного досвіду в Україні має досить багату історію. Ще в давнину, за часів існування Київської Русі перші педагогічні пам'ятки свідчать про зацікавленість відомих представників вітчизняної педагогічної думки в ознайомленні з кращими здобутками зарубіжної освітньої практики та їх творчому використанні. Хрещення Русі, за визначенням провідних істориків, мало надзвичайно прогресивне значення, яке полягало в запозиченні слов'янами високих елементів візантійської культури, літературних зразків на близькій і зрозумілій мові. Наприклад, є свідчення літописця про те, що в школах "учіння книжного" Володимир Великий дбав про те, щоб разом з християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки. Літописець також зазначив, що юнацтво у школах "учіння книжного" залучали до вивчення мистецтв. З історії педагогіки відомо, що "сім вільних мистецтв" склали підґрунтя вченості з елліністичних часів та визначали зміст освіти у середньовічній Європі [54].
Відомості, вміщені у "Києво-Печерському патерику", так само переконують, що Феодосій Печерський, утворюючи перший закритий навчальний заклад у монастирі, керувався постановами щодо організації богословської освіти та регламентації поведінки монашеської братії Статутом відомого візантійця Федора Студита [там само].
Проведене дослідження чітко вказує на те, що перші педагогічні пам'ятки детально відтворюють процес критичного відбору і творчого використання кращих здобутків античної філософії, візантійської культури та мистецтва, християнської віри.
Так, даючи характеристику загальному характеру стародавньої школи, дослідники визначали її церковний дух, бо саме поняття "книги" і "учіння книжне" означало Святе Письмо і взагалі церковні книги. Такий характер був властивий всьому християнському середньовіччю, і за оцінкою історика Ф.Гізо, був тією "кров'ю, що точилася в жилах європейського світу" [55, 120].
Відомо, що в Київській Русі великою пошаною користувалася книга. У найдавніших пам'ятках знаходимо звеличення книг і "книжного мандрування". Так, в "Ізборникові Святослава" (1073) читаємо: "Не будується корабель без цвяхів, так і праведник без шанування книжного... Краса воїну зброя, кораблю вітрила, як праведнику шанування книжне". З "Життя Св.Теодосія" відомо, що переписування книг вважалося богоугодною справою [54, 101].
Аналіз історичних джерел свідчить, що Святослав Ярославич Чернігівський, який уособлював мудрість людини ХІ ст., у "Збірнику" підтвердив широку обізнаність з античними першоджерелами. На основі праць античних філософів та давньоєгипетських пам'яток було складено широко вживану у Русі роботу "Фізіолог". Навчання грамоти здійснювалося за книжкою Іоанна Дамаскіна "О осміхъ частяхъ слова" у перекладі Івана, екзарха болгарського. Історичні знання подавали в перекладі на слов'янську мову різні хроніки (Івана Малаша, Георгія Амартола). Географічні відомості наші пращури черпали зі статті "Шести днів" Василя Великого (Збірник ХІІ ст.), з хроніки Г.Амартола. Широкої популярності набула богословська література - Івана Златоустого ("Златоструй", "Ізмарагд" та ін.), Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрона Сирини та ін. [56, 34].
Серед оригінального письменства твори проповідника Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха", "Життя і ходіння Данила" були написані за кращими зразками грецьких та староболгарських збірок, являли зразок синтезу національних цінностей та досягнень філософствування Гомера, Платона, Аристотеля тощо. Зокрема, слід виділити твір педагогічного спрямування за зразком давнього виду письменства, створеного у стародавній культурі на Сході "Повчання Володимира Мономаха дітям". Змістовно "Повчання" спирається на Псалтир, відповідає тогочасним релігійно-повчальним настановам. Твір складається з трьох частин: власне "Повчання", "Літопису", або "Автобіографії" самого князя, та листа політичному опонентові Володимира Мономаха - Олегу Чернігівському. "Повчання" звернуто не просто до дітей, а до юних спадкоємців державної влади. У цьому аспекті воно є близьким до повчання візантійського імператора Василя. Настановлення французького короля Людовіка Святого синові Філіпу, англійського "Батьківського повчання" ХІІІст. [57]. Разом з тим, "Повчання Володимира Мономаха дітям" багато де в чому нагадує "Повчання дітям Ксенофонта", відомого давньогрецького письменника та історика IV ст. до н.е. "Пам'ятайте про монастирі і чорноризців, шануйте й милосердствуйте", - заповідав Ксенофонт [58, 50 - 53]. "Передусім для Бога й душі своєї страх Божий майте... Боже піклування краще ніж людське" [там само]. Ксенофонт заповідав своїм дітям бути гуманними: "Убогих відвідуйте, вдовиць захищайте, немічних милуйте й невірно засуджених звільняйте" [59, 67]. До цього ж закликав і великий київський князь: "Більше всього убогих не забувайте, а скільки можете годуйте їх, і за права вдовиці піклуйтеся сами. І милостиню творіть не скудну (щедру) бо то є початок всякого добра" [60, 111]. Як на наш погляд, Володимир Мономах був обізнаний із античністю й укладав своє послання в її кращих традиціях.
У "Повчанні" В.Мономах звертався і до простих (не князівських) дітей, що дозволяє провести аналогію із "Словом" Василя Великого "Як подобає людині бути". Серед провідних ідей "Повчання" - спільність у діях між руськими князями, помірність у всьому, працьовитість, послух старшим, повага до прав молодих. Даючи настанови по те, як жити за Христовими заповідями, Володимир Мономах наголошував, що треба мати страх Божий і постійно працювати. Саме праця є основою буття християнина. Зазначимо, що автор багато уваги приділяв саме розумовій праці, освіті. Як приклад для наслідування, він указував на свого батька Всеволода, який знав п'ять м